Читать онлайн книгу "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Іван Богун. Том 1
Юрiй Володимирович Сорока


Барви
Що нам вiдомо про сподвижникiв Богдана Хмельницького? Про людей, котрi пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собi? Як не сумно це розумiти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса i багатьох iнших вiдомо значно менше, нiж заслуговують цi люди за своi життя, що вони iх поклали на олтар служiння Батькiвщинi. Герой твору Юрiя Сороки, полковник кальницький, вiнницький i подiльский, а пiзнiше й наказний гетьман Іван Богун е чи не найяскравiшою постаттю в плеядi полковникiв Хмельницького. Чи таким вiн був, яким дозволив собi зобразити його автор? Чи змiг вiн показати його так, як того заслуговуе славетний украiнський лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторiнках цiеi книжки чекають буревii i бойовища Украiни XVII сторiччя…





Юрий Сорока

Іван Богун. Роман у двох томах. Том 1





Частина перша


Все йде, все минае – i краю немае.
Куди ж воно дiлось? Вiдкiля взялось?
І дурень, i мудрий нiчого не знае.
Живе… умирае… одне зацвiло,
А друге зав'яло, навiки зав'яло…

    Тарас Шевченко. Гайдамаки




Роздiл І





І


Мушкетний залп громом прокотився пiд низькою стелею свiтлицi, i одразу ж усе заволокло густим та ядучим димом. На якусь мить навколишнiй свiт утратив свою реальнiсть, немов разом з розмаiттям звукiв зникла i шалена круговерть, яка до цiеi хвилини гарячкувала на подвiр'i. І час застиг. Щось нереальне, настiльки страшне для уяви малого хлопчака, що не могло бути реальним, дiялося на хуторi.

Із стану зацiпенiння вивiв напад задушливого кашлю, що його викликав пороховий дим, а разом з кашлем до свiдомостi дiйшов батькiв крик:

– Іване! Таку твою через таку! Не стiй, у пiдпiлля бiжи, кому кажу!

Хлопчина, наляканий гуркотом бою, раптово здригнувся i прийшов до пам'ятi, а вир подiй закрутився перед ним з новою силою. Зовсiм поряд гаркнув вiд несподiваного удару знайомий голос i прямiсiнько пiд ноги малому гепнулось тiло у бiлiй вишиванiй сорочцi та синiх шароварах. Укрита рiзнобарвними вiзерунками вишиванка на грудях того, хто впав, надзвичайно швидко почала червонiти вiд темноi густоi кровi.

– Омелько… Омелько, що ти? – одними губами прошепотiв хлопчик, дивлячись на козака, який хапав широко розкритим ротом повiтря i намагався долонями затулити рану. У вуха, вiддаючись тихим свистом, важко вдарив другий мушкетний залп. Цього разу хлопчина лише пригнув трохи голову, дико озирнувся навсiбiч i впав на колiна бiля пораненого. Той намагався щось сказати, але не мiг, усе ще оговтуючись вiд удару розжареного свинцю. Нарештi пригнув хлопчака за шию закривавленою рукою i гаряче зашепотiв йому у вухо:

– Ховайся малий, ховайся! Ще, не дай Бог, кулею зачепить… Бач як воно?…

Десь неподалiк пролунав рiзким попередженням переляканий голос матерi:

– Іваночку! Сину! Боже мiй милий, де ти, Іванку?

У вiдповiдь на ii крик над головою Іванка заторохкотiли до стiни кулi. Вони дiрявили бiленi крейдою стiни, здiймали хмаринки пилу i збивали з полиць черепки, якi ще мить тому були дорогим турецьким посудом. Зовсiм поряд з малим впала довжезна стрiла, увiнчана чорним вороновим пером, з чудернацькою рихвою,[1 - Рихва – загострена кiнцiвка стрiли або списа.] що не звужувалась, а навпаки, розширювалась до кiнцiвки i вiд цього була схожа на невеличку, але хижо загострену сокирку.

– Лягай на живiт i повзи! – крiзь зцiпленi зуби просичав поранений козак.

Іванко розтер по обличчю сльози, перемiшанi з кров'ю, котра залишилася пiсля руки козака, i став схожий на маленького, вкритого бойовою розкраскою друга з безмежних пустель Аравii, що iх Омелько бачив одного разу пiд час битви в Хотинi.

– Омелько, я допоможу… Що тобi?

– Лягай i повзи! – перемагаючи бiль, гримнув поранений.

– Нi… я… Я не покину! – хлопчик швиденько переповз у голови козаку i щосили потягнув того за сорочку. Потiм краще вперся в дощату долiвку i потягнув сильнiше. Марно. З протилежного боку свiтлицi, там, де було розташовано ляду до пiдпiлля, вкотре почувся iстеричний крик матерi:

– Іванку!.. Іваночку! Сину!.. Федоре! Його вбили! Федоре!

– Я тут, мамо, – озвався хлопчина, але пораненого не покинув. – Я зараз…

Його голос потонув у гуркотi чергового залпу. Повiтря в хатi тепер стало зовсiм непроглядним, лиш проблискували язики полум'я десь у кутку – очевидно, там палала обмотана просмоленим клоччям стрiла або закинутий нападниками смолоскип.

Іванко ще раз напружився i потяг, аж застогнав тоненьким дитячим голосочком. Тепер Омелько теж уперся однiею ногою в мостину i на цей раз зрушив з мiсця майже на цiлу стопу.[2 - Стопа – старопольська мiра довжини, котра дорiвнюе 28 см.] Зрадiлий хлопчина потягнув ще дужче. Вiн будь-що намагався доправити Омелька до пiдпiлля, не розумiючи, що в нього на це просто не стане сили.

А бiля вiкон царювало справжне пекло. Злагодженi залпи козацьких мушкетiв перейшли в безладний дрiб пострiлiв. З вулицi долинало оскаженiле виття i крики, а з сiней нiсся брязкiт шабель i приглушенi лайки козакiв. Судячи з усього, тi, хто намагався захопити хутiр, поступово наближувалися до поставленоi мети. Поблизу найдальшого вiд Іванка вiкна хтось болiсно застогнав i осiв, перекидаючи накритий до вечерi стiл. У черговий раз задзеленчав битий посуд.

Омелько схопив хлопчика за плече.

– Покинь, – сказав рiшуче. – Тягни-но краще зi стiни пiстоля, або два… якщо там ще е. Продамо життя козацьке дорожче. Славно бенкетували… – козак хотiв щось додати, але лише зайшовся кашлем i щiльнiше охопив руками рану, з якоi кров лилася струмками.

Іванко прожогом кинувся до стiни. Вилiз на рiзьблений ослiнчик i зняв з кiлкiв важезного пiстоля, потiм ще одного, пiсля чого одразу ж побiг назад. Із сiней долiтали збудженi крики i стогiн. Брязкання шабель, здавалося, ставало голоснiшим.

Омелько прийняв пiстолет з рук малого з кривою посмiшкою, котра бiльше була схожа на оскал лiсового сiроманця. Недбало перевiрив порох на пановцi[3 - Пановка – полиця на замку старовинноi вогнепальноi зброi, куди засипався порох для затравки.] i звiв курок. Простягнув руку за другим, але де там! Іванко, наслiдуючи козака, теж звiв курок на колiщаному[4 - Колiщаний замок – один з видiв ударно-спускових механiзмiв на середньовiчнiй вогнепальнiй зброi. Його характерною особливiстю була схожа на годинникову пружина, яку потрiбно було заводити за допомогою ключа.] замку важкого нiмецького пiстолета i мiцно стиснув зброю двома руками, на манер рушницi. Омелько, перемагаючи бiль, засмiявся:

– Ну, з такими козаками i з Божою помiччю мусимо вiдбитися…

І, немов на пiдтвердження його слiв, за хвилину в криках i гуркотi битви щось перемiнилося. Спочатку цю перемiну було важко розрiзнити, але поступово пострiли, вигуки, дзвiн крицi i тупiт вiддалилися й перейшли на подвiр'я. В хатi почало свiтлiти – дим швидко виходив крiзь вибитi шибки i висадженi з лутками дверi. На пiдлозi простороi свiтлицi лежали, простягнувшись, кiлька тiл, кров на мостинах змiшалася з вином, сметаною, варениками, черепками i рiзним мотлохом, який ще чверть години тому був нехитрим домашнiм скарбом. Нарештi на вулицi востанне бахнуло i затихло. Лише потрiскував вогонь у кутку та десь за вiкном, мабуть пiд клунею, хтось несамовито верещав.

– Я подивлюся! – пiдхопився Іванко.

Вiн швидко пiднявся на ноги i побiг до вiкна.

– Іване, не смiй! – почувся тiеi ж хвилини переляканий голос матерi. Горпина вилiзла з пiдпiлля i сидiла в кутку, охопивши голову руками. Перебувала немов у дивному напiвснi, народженому диким, звiрячим жахом, який обiймав ii щойно i тепер повiльно вiдпускав своi крижанi лабети. Але в мить, коли в поле ii зору попав син, раптово пiднеслася i побiгла за ним, немов та птаха за неслухняним пташеням. Та годi було й намагатися встигнути! Малий уже висунув бiляву голiвку i розглядав залите по-вечiрньому багряним сонцем подвiр'я.

Першим, що кинулося в очi хлопчаковi, були виламанi ворота хутора. Грубезнi дубовi стовпи, на яких iх було закрiплено, зiгнулися, майже вивернутi з землi. Одна половина брами впала на землю, друга стояла розкрита настiж. В отворi ворiт застиг важкий, навантажений камiнням вiз, за допомогою якого, очевидно, i пробили дорогу до хутора, що був, власне, невеличкою, але досить добре захищеною цитаделлю. Серед рiдкоi жовтавоi трави пiд вiкнами розкинулися кiлька тiл, зодягнених у вкритi грязюкою синi жупани. Пiд живоплотом, на купi пожовклого листя, конав ще один з нападникiв. Бiльше iх було бiля дверей, що вели до хати. Там, попираючи ногами мертвих i поранених, походжали кiлька спiтнiлих козакiв зi зброею в руках. Зi злiстю штрикали лежачих шаблями, били по головах гострими носами сап'янових чобiт. Трохи поодалiк, пiд бiленою стiною клунi, верещав припертий списом до цiеi стiни жовнiр. На вигляд йому було не бiльше двадцяти рокiв. Виряченими вiд болю i жаху очима вiн дивився на залитого кров'ю козака, що тримав у руках ратище i все глибше стромляв у стiну його рихву, яка вже давно пройшла крiзь незахищене тiло. Груди припертого до стiни нещасного здiймалися й опускалися неймовiрно швидко.

– Подихай уже! Подихай, харцизе… – хрипiв козак, не в змозi припинити мук помираючого. Та ось нарештi до пришпиленого списом нападника пiдбiгла постать, у якiй Іванко впiзнав батька. Не гаючись, батько змахнув шаблею, i крик одразу ж припинився. На землю полетiла стята голова нещасного, а стiна над тiлом майже до стрiхи зросилася яскраво-червоними бризками. У цю мить материнi руки пiдхопили хлопчака i притисли до себе. Через тонку тканину сорочки Іванко вiдчув, як тремтить тiло неньки. Мiлко, боязко. А десь у грудях б'еться смертельно наляканою птахою серце. Руки, що ними стискала первiстка, теж тремтiли, одночасно обiймаючи i обмацуючи його в пошуках (не приведи Господи!) рани чи поразки.

– Усе позаду, милий мiй! Усе вже минуло! Не бiйся, сину, все вже минуло, – повторювала Горпина немов мольбу, – Бог нас захистить, свята Дiва не залишить… Усе позаду. Ти тiльки не бiйся, голубе мiй!

Іванко пiдняв на матiр своi великi сiрi, як хвиля буремного моря, очi.

– Я не боюсь, мамо, я ж козак.




II


По-осiнньому швидкий захiд сонця вже давно загорнув у загадкове покривало темряви почорнiлi поля i жовтогарячу стрiчку лiсу на обрii, коли на хуторi хоч сяк-так усунули слiди недавнього нападу. Тiла чотирьох убитих козакiв лежали на лавах посеред меншоi з двох свiтлиць, що з них складалася хата Федора Богуна. Поранений Омелько Чорний, якого так завзято рятував Іванко, марив у закутку дiда Гриця. Той знався на травах, тож чаклував тепер над пораненим. Сiмнадцять понiвечених трупiв нападникiв за наказом Богуна знесли доки що до рову за ворiтьми, рештi вдалося утекти. Вони зникли так само раптово, як i з'явилися, розчинившись серед густих кущiв верболозу на недалекому березi Пiвденного Бугу. Козаки при свiтлi смолоскипiв пiдправляли виламанi ворота. Все ще наляканi жiнки пiдсусiдкiв прибирали в розтрощенiй свiтлицi. Виносили битий посуд, шматки скла, обгорiлi дерев'янi трiски i бруднi, понiвеченi вогнем килимки. Метушливо змивали з долiвки великi кривавi плями.

Сам Федiр Богун, сотенний хорунжий Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, сидiв на лавi пiд образами тiсноi свiтлички у старiй хатi i пахкотiв люлькою. Мовчки поглядав на Горпину, яка притулилася край дитячого лiжка, стиха схлипувала i гладила по голiвцi восьмирiчного Іванка. У дверi неголосно постукали.

– Заходь, – кинув Богун похмуро.

Низькi дверi прочинилися, i в них, пригнувши голову, протиснувся Петро Шуляк – дебелий козарлюга, якого Федiр знав багато рокiв. Шуляк з родиною, як i кiлька десяткiв iнших козакiв, проживав на хуторi пана хорунжого як пiдсусiдок.

– Що там ще? – запитав його Федiр.

– Ляхи, пане хорунжий, точно вони!

– Тихо, не грими, дитину розбудиш.

Шуляк кинув погляд на лiжко, де спав малий, i продовжив пошепки:

– З-пiд Хотина вони йшли, як i ми, напевне.

– Напевне! Перекололи всiх, бiсовi дiти, а «язика» залишити розуму недостало… А раптом поряд ще бiльша ватага?

Шуляк у вiдповiдь лише розвiв руками:

– Виннi, пане хорунжий, не второпали… Але точно ляхи! Католики вони, а в одного лист до якоiсь панянки, польською писаний.

Богун випустив хмарку сизого диму.

– Іч ти! Ласi ж жовнiри пана круля чужого майна пограбувати… Що скажеш?

– А те й скажу! Гiрше агарян, помилуй Господи! Що вже в Хотинi за них потерпiли, а вони ось iз нами як.

– На бiса! Хапнули шилом патоки, i буде з них. Як Омелько?

– Марить. Гарячка в нього. Куля груди пробила, але, слава Йсу, неглибоко, напевно, ребра затримали. Дiд уже й дiстав.

– Що дiд каже, житиме?

– Дiд як дiд. Каже: на все Божа воля.

– Правду каже… Знайшли чого?

Петро знизав плечима.

– Так-сяк. Коней у лiсi пiймали трiйко, п'ять мушкетiв, пiстолiв десяток, шаблi. Ще грошей пiвкопи срiблом, жупани.

– Не густо пани-ляхи в Османа здобиччю розжилися, недурно своiх грабують. Воно, зрештою, i безпечнiше, нiж на турецькi гармати ходити, – Богун змахнув до Шуляка рукою. – Добре, йди. Скажи там Мирону – всiм по добрячому кухлю оковитоi, виставити варту, рештi спати. Ранком розберемося.

– Дякую, – ледь хитнув козак головою i вийшов.

Тиша. Горпина вже не схлипуе, тiльки ледь чутно зiтхае. Потрiскують на ослонi кiлька свiчок у шандалi, та десь у стiнi шкряботить шашiль. Федiр похмуро дивився на танцюючi смужки полум'я i пригадував недавнi подii.

Лише тиждень тому повернувся вiн з козаками на хутiр з-пiд Хотина. iхав, минаючи спаленi татарами села, хутори та мiстечка, i не знав, чи застане Горпину iз сином живими й здоровими, чи може змели татарове i його хутiр iз земноi поверхнi. Не змели. Дякувати Всевишньому, вберiг. Майже мiсяць орди Кантемiра-мурзи, який прийшов спiльно з кримським ханом Джанiбек-Гераем i iмператором Оттоманськоi Порти Османом II воювати Рiч Посполиту, плюндрували Подiлля. Кров'ю обливалися серця брацлавських козакiв, коли вони бачили чорнi дими в далеких тилах турецького вiйська. Зубами скреготiли, чуючи стогiн тисяч невiльникiв з татарського коша. Ще мiцнiше стискали в руках зброю i били ворога. Не один десяток лютих атак розбився до окопу козацького табору, як розбиваеться штормова хвиля до прибережних скель. Витримали. Уберiг Бог вiд навали, яку Туреччина готувала з намiром остаточно захопити пiд свiй контроль усю Рiч Посполиту. І тепер лиш одного не мiг зрозумiти сотенний хорунжий Реестрового його Королiвськоi Милостi козацького вiйська, шляхтич Федiр Богун: куди ж дивляться рейментарi[5 - Рейментар – командуючий регiментоментом, тобто частиною вiйська.] кварцяного вiйська,[6 - Кварцяне вiйсько – у XVII–XVIII сторiччях у Речi Посполитiй наймане вiйсько, яке утримувалось за чверть доходiв з королiвських маеткiв.] коли iхнi жовнiри, немов розбiйники, грабують та вбивають королiвських пiдданих. Урештi, самого Богуна, як i решту мешканцiв хутора, сьогоднi врятувало лише те, що всi вони, за звичаем, зiбралися у свiтлицi на вечерю.

І зброю козаки iз собою мали. Інакше б… Ворота вилетiли так зненацька, а за цим i стрiлянина. Якби були на подвiр'i, пострiляли б, неначе курчат…

– Тату, а король нам, украiнцям, теж володар, чи тiльки ляхам? – раптом перервав думки Федора тоненький дитячий голосочок.

– Господи! Ти ще не спиш! – тiльки й сплеснула руками Горпина.

Богун з несподiванки розкрив рота. Що його вiдповiсти? Дитячi запитання iнколи заганяють у куток наймудрiших.

– Так, сину… Мабуть, i нам теж.

– А чому ж вiн не захищае нас, адже ти захищав його на вiйнi?

– Король далеко, Іване, – Федiр завжди називав сина по-до-рослому – Іваном, – а ми тут. Для тебе зараз я захист, а не король. Моя шабля, мое вiрне око i моi козаки. Так було завжди на землi. Батько повинен захищати своiх дiтей. А колись буде навпаки, i ти, дорослий та змужнiлий, захищатимеш нас, твоiх батькiв, старих i немiчних. Не ми це вигадали, але так мусимо жити.

– Я бачив, як ти сьогоднi вбив того жовнiра.

– Убив. Щоб не дати йому вбити тебе, маму, близьких нам людей.

– А коли я виросту, то вбиватиму, щоб захистити тебе i неньку?

– На все Божа воля.

– Тодi чому король сам не вбивав туркiв, чому вiн посилав тебе?

– Ти ще малий, Іване, – Богун помовчав, здивований не по-дитячому серйозними запитаннями, i, щоб затягнути паузу, почав укотре розпалювати люльку.

– Знаеш, – мовив вiн за кiлька хвилин, – не все, що е очевидним, люди обирають для себе за вiрне… Особливо шляхта Речi Посполитоi. Тому король, який безумовно вважае себе лицарем, полював пiд Львовом на зайцiв, у той час як козацтво, при чийому виглядi ясновельможнi кривлять шляхетнi вуста, прийняло на своi груди всi труднощi захисту вiтчизни. Я теж уроджений шляхтич, але велика прiрва лежить мiж нами, потомками староi украiнськоi шляхти, i пихатим лядським панством. Тож я хочу, щоб ти запам'ятав раз i назавжди: всякчас можеш розраховувати на себе, майже завжди на брата або побратима, iнколи на товариша. Але нiколи не вiр жодному слову ляха! Ти йому палець даси, вiн тобi руку вiдкусить… Король з крулев'ятами завжди були нам ворогами, ними довiку й залишаться. Не раз уже за працю нашу вiйськову, за службу козацьку червоним пивом нас напували. Ось i за цю вiйну, бачу, дяки не буде. Сагайдачний при смертi, а на решту старшини плювати вони хотiли… – Федiр трохи помовчав i, раптово опам'ятавшись, докинув: – Та що це я? Спи!

Кiлька хвилин Іванко не вiдповiдав, лише про щось напружено мислив, пiдперши голову маленьким кулачком. Потiм рiшуче сiв на постелi i подивився на батька зовсiм не дитячими очима.

– Я теж битиму iх. Без жалю битиму! Щоб справедливо було… Щоб знали, як козакiв зневажати!




III


Другого дня пiсля полудня на хуторi Богуна ховали загиблих напередоднi козакiв. Чотири, вкритi червоною як кров китайкою, труни несли через лiс мовчки, тiльки схлипували тихо за двома жiнки, та за одним голосила старенька матуся. Похмурi обличчя козакiв, якi йшли за гробами, з обвислими вусами i опущеними долi очима, здавались ще чорнiшими, нiж почорнило iх за минуле лiто сонцем. Людей було багато – приiхали козаки iз сусiднiх хуторiв, пан сотник з Вороновицi i навiть полковий обозний з Брацлава. Старшини довго гомонiли з Федором Богуном бiля вiдчинених ворiт цвинтаря. Палили люльки, похмуро хитали головами.

Іванко, не звиклий до такоi кiлькостi людей, весь час шмигав помiж козаками, роздивлявся кiнськi рондики, шарпав за стремена коней, намагався доторкнутись до чиеiсь шаблi або мушкета. Потiм довго стояв серед дорослих поблизу свiжо виритих могил на краю цвинтаря, схиливши голову, слухав, як молиться панотець, i потайки стежив за стрiльцями, що готували мушкети для вiддання останньоi вiйськовоi честi тим, хто до останку виконав свiй козацький обов'язок.

Вiдгримiли салюти. Натягнули козаки шапки на чубатi голови й рушили назад. Сiли пiд вкритими жовтогарячим листям ясенами на подвiр'i, почали поминати товаришiв. Тихо, за православним звичаем. А Іванко тихцем подався до невеличкоi кiмнатки-причепи пiд клунею, де мешкав знахар дiд Грицько. Несмiливо постукав у перекошенi, потемнiлi вiд часу дошки дверей. Тиша. Постукав ще раз. Нарештi почув шерех, за яким голос:

– Заходь, хто шкребеться?

Іванко вiдкрив дверi i ступив у напiвтемряву кiмнати. Омелько лежав, точнiше, напiвсидiв у подушках на низькому тапчанi. Ноги вкрив овечим кожухом. Широкi молодецькi груди були щiльно перев'язанi бiлим полотном, з правого боку червонiла невелика кривава пляма.

– О! Рятiвник прийшов! Ну, заходь, козаче, сiдай. Розповiдай, де був, що бачив? – Омелько, здаеться, щиро зрадiв хлопчиковi.

Іванко вилiз на лаву. Подивився на Омелька.

– Тобi боляче?

– Нi.

– Хiба? – недовiрливо скривився малий.

– Звичайно. Козаку нiколи не боляче.

– Але ж тебе пострiляно. Я ось колись пальця попiк, i то було боляче.

Омелько хитро пiдморгнув.

– То тобi лишень здавалося, а насправдi зовсiм не боляче.

– Але ж я плакав!

– О, а це що таке?! Хiба козак плаче?

– Дуже було боляче.

Омелько хитро пiдморгнув:

– А йди ближче, я щось скажу.

Іванко миттю був бiля нього. Козак хитрувато подивився навсiбiч.

– Нiкому не скажеш?

– Нi! – щиро прошепотiв хлопчик.

– Ну то слухай: менi теж боляче i всiм. Але справжнiй козак нiколи не плаче i не скаржиться.

– Чому?

– Ну… Наприклад, тому, що вiд слiз не полегшае. А ось слабкiсть свою показувати стороннiм – то баб'яче дiло.

– І ти нiколи не плакав?

– Звичайно, нi! – округлив очi Омелько, але одразу ж посмiхнувся, – ну хiба що коли був таким, як ти зараз. І ще iнколи… коли не боляче. Себто тiлу не боляче. Але… Ну ось пiд Хотином я втратив побратима. Розумiеш?

– Розумiю, – поважно вiдповiв Іванко.

– Ти хоробрий хлопчик, Івасю. З тебе з часом вийде гарний козак, – скуйовдив Омелько волосся на головi малого. – Учора ти намагався врятувати менi життя, i я цього нiколи не забуду. От виростеш, будемо разом бусурман лупцювати.

– Добре! – щиро зрадiв Іванко. – Але… але спочатку я хочу бити ляхiв!

– Ляхiв? – здивувався Омелько. – А чому спочатку ляхiв?

В очах хлопчини, як i напередоднi, пiд час розмови з батьком, зблиснула зовсiм не по-дитячому криця.

– За те, що вони нас ображають!

– Що ти, малий, – спробував приховати здивування козак. – То ж були звичайнi харцизяки з великоi дороги. У таких нi батькiвщини, нi нацii. Ось побачиш, поiде твiй батько з паном сотником в Киiв, до його ясновельможностi пана гетьмана, одразу ж усiх винних за цей наiзд буде покарано.

– А як нi?

– А як нi… – Омелько замислився. – Якщо нi, то я тобi скажу, що робити, та тiльки тодi.

Дверi стиха рипнули, i в кiмнатi стало темно i тiсно вiд могутньоi, затягнутоi в червоний кармазин постатi Федора Богуна. Якусь мить вiн зачекав, доки очi звикнуть до напiвтемряви, потiм сiв на лаву поряд з Іванком.

– Ось де ти, – поклав вiн руку хлопчику на плече. – А я все думаю: що таке? Навколо стiльки козакiв з шаблюками, а Івана мого не видно. Навiть дивно. Доброго лицаря завжди до бронi[7 - Броня (заст.) – зброя.] тягне! Так я кажу?

За Іванка вiдповiв поранений:

– Лицар вiн у тебе, пане хорунжий, справжнiй лицар. Рятував мене вчора пiд час бою.

– Коли? – здивовано звiв брови Богун.

– Коли пiдстрелили. За комiр у пiдпiлля тягнув.

І Омелько переповiв Федору про подii, якi напередоднi той не мiг бачити в диму та гарячцi битви.

– …А пiстолю, ну точнiсiнько, як рушницю, двома руками вхопив, до плеча приставив i знай сiче! А очi немов у того вовченяти! Тодi, певне, ляхи й подалися, ще б пак, такого козарлюгу побачили! Так, малий?

Іванко знiтився i опустив очi долу. Богун натомiсть уважно подивився на сина.

– Козачок ти мiй маленький! – розчулено вимовив вiн. – І не страшно було?

– Страшно, – коротко вiдповiв хлопчик.

У цей час сонечко зазирнуло в маленьке вiконце дiдовоi причепи. Освiтило закiптюженi стiни, потрiскану стелю i муху, що заплуталась у павутиннi та вже кiлька хвилин розпачливо дзижчала в кутку. Іванко пiдняв погляд на батька й помiтив у нього в оцi сльозу, що ледь помiтно блиснула пiд густою бровою.

«Дивнi якi цi дорослi. А самi кажуть, що козак нiколи не плаче», – подумав вiн. Але в цю мить сонце за вiкном пiрнуло за хмару, i Іванко вирiшив, що йому все лише здалося. В усякому разi, голос, яким батько розпитував Омелька про стан здоров'я, був, як завжди, твердим i трохи грубуватим.




IV


Навеснi, коли сонце пiднялося у височiнь пiсля довгого повзання над обрiем, в той час як посивiлi вiд тепла снiги поступово осiли i перетворилися на дзвiнкi струмочки, а птаство защебетало серед вбраних у свiжу зелень дерев, на хутiр Богуна надiйшла сумна звiстка: у Киевi вiд ран, отриманих пiд час Хотинськоi битви, помер гетьман Запорiзького вiйська Петро Конашевич Сагайдачний. Стояв кiнець квiтня 1622 року. І хоч козаки та й сам хорунжий уже кiлька мiсяцiв очiкували цiеi новини, вона все ж приголомшила. Спочив у Бозi славний украiнський лицар, захисник православноi вiри i прадавнiх козацьких вольностей. Рана вiд кулi виявилась смертельною, тож на територii киiвського Братського монастиря з'явилася могила, якiй не судилось дiйти до нас, нащадкiв гетьмана. Десь, у сивiй глибинi десятирiч, поховано iм'я бузувiра, котрий провiв фундамент новоi церкви костями козацькоi слави…

Разом зi смертю гетьмана почали згасати останнi примарнi надii на те, що польський уряд виконае обiцянки, якi давали король i сейм у час, коли Рiч Посполиту лихоманило перед лицем чверть-мiльйонноi ворожоi армii. І справдi, не говорячи вже про виплату обiцяних п'ятдесяти тисяч злотих козацькому вiйську, поповзли приголомшливi чутки про скасування в Украiнi православноi iерархii, що ii так наполегливо вiдновлював Сагайдачний, вдаючись задля цiеi iдеi до всiх мислимих i немислимих засобiв, серед яких було таемне вiд польськоi влади висвячення Іерусалимським патрiархом Феофаном православних епископiв i вступ всього Запорiзького вiйська до киiвського Богоявленського братства. А ще цi дуже схожi на правду чутки мовили про найнаболiлiше – про чергове зменшення козацького реестру. Цього разу на три тисячi. На жаль, чуткам було суджено справдитися, що миттево жбурнуло Украiну у вир жорстокого кровопролиття i козацько-селянських повстань.

Але все це було попереду тiеi чудовоi весни. Подiлля поступово одужувало вiд ран, нанесених минулорiчними татарськими наскоками. Пора була готуватись до сiяння, поправляти занедбане за минулу осiнь господарство на хуторi, словом, надолужувати все, що було згаяно через Хотинську кампанiю. Однак Федiр Богун не мав на це часу. Вiд наiзду на свiй хутiр вiн не мiг полишити думки про покарання злочинцiв i вирiшив домогтися свого будь-що. Тим бiльше, що вiн мав кiлька листiв з iменами нападникiв, а один з тих листiв навiть з гербовою печаткою якогось шляхтича на iм'я Крукiвський.

– Цить, бабо! – вiдповiдав вiн на умовляння Горпини покинути почате. – Не для того ми кров проливали за короля, щоб нам тепер в обличчя плюнули. Є староста, е пiдкоморiй,[8 - Пiдкоморiй – суддя.] е закон! Нехай харцизам другий раз грабiж чинити буде непринадно.

І потяглися поiздки в Брацлав, суди, тяжби, якi зайняли майже все лiто. Федора тижнями не було вдома, а час плинув своiм звичним руслом. Іванко, який не розумiв, чому тато приiздить все похмурiшим, радiв яскравим i теплим лiтнiм мiсяцям. Цiлими днями пропадав разом з рештою козацьких дiтей у лiсi, на левадах за хутором або на вкритих височезними травами берегах Пiвденного Бугу. Ловили сильцями зайцiв, рибалили в тихих затонах срiблястих карасiв, яких одразу ж смажили на жаринi. І не було страви смачнiшоi для босоногих хлопчакiв, нiж впольована власноруч здобич, не було меж i кордонiв iхньому неймовiрно великому свiту, що простягався на кiлька верст вiд Богунового хутора навсiбiч. Хлопчаки з ранку до сутiнкiв хизувалися один перед одним дерев'яними шаблями та мушкетами, хвацько рубали голови будякам-бусурманам, грали в козацькi застави, фортецi та облоги.

Але був у Іванка ще один товариш – уже вiдомий нам козак Омелько, дружбою з яким хлопчина до нестями пишався перед iншими однолiтками. Пiсля того пам'ятного для Іванка бою молодий козак швидко одужав i почав якось надзвичайно тепло ставитися до сина пана хорунжого. А той i не збирався нехтувати такою нагодою. Тож досить часто мiж ними можна було почути розмову подiбного змiсту:

– Омельку, чуеш, Омельку!

– Звичайно, чую!

– Омельку, можна менi на конi проiхатися?

– Чому ж нi? Адже в тебе i кiнь е!

– У-у, – кривився малий, – то бахмат.[9 - Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари.] Та й не вивчений вiн, знай йде собi та йде. Я на твоему хочу.

– Що ж тут зарадиш? – розводив тодi руками Омелько. – Рятiвниковi не можу вiдмовити.

І Йванко хвацько виiздив на струнконогому Омельковому негевi,[10 - Негевський скакун – одна з найшляхетнiших порiд арабських скакунiв.] на якому до того, як вiн дiстався у здобич Омельковi, iздив якийсь надзвичайно сановитий турок. Сяяли очi в малого, коли стискав руками оздоблений срiбними бляхами повiд, смiялись з-пiд заломленоi на потилицю кудлатоi шапки, що ii, за козацьким звичаем, не знiмав навiть у спеку. Ноги в сивих полотняних шароварах спритно притримували завеликi для нього стремена. Особлива радiсть була, коли пiд тином збирались сусiдськi хлопчаки, щоб подивитися на Іванка. Тодi благородна тварина згадувала iспанський крок, iнохiдь i навiть поклони. Вправнiсть малого дивувала старих i молодих.

– Ти бач! Таке мале, а що виробляе! – пiдкручував вус Мирон Охрiменко – старий козак, який виконував на хуторi обов'язки розпорядника i ключника.

– Та то кiнь добрий, – крутив головою хтось з козакiв.

– Кiнь конем, а вершник теж не пусте мiсце, – заперечував Охрiменко, – славний малий росте у Федора.

Тодi хтось зачiпав Омелька:

– Омельку! Продай коня! iй-бо, останне вiддам.

– Е, нi, – тут Омелько вiдповiдав завжди однаково, наче завчено, – Баша дорожчий за золото. У Хотинi менi пахолки сенатора Якуба Собеського не одну копу золота давали, та я не взяв. А вам куди вже…

– От базiкало, – пiдсмiювались козаки.

Факт пропозицiй вiд дiда майбутнього польського монарха залишаеться для нас таемницею, але те, що кiнь був надзвичайно дорогоцiнним, не заперечував нiхто. Тож не дивно, що пiсля таких вистав Іванко ще довго обирався отаманом пiд час запеклих дитячих бойовищ з уявною татарвою.

Інколи Омелько брав невелику турецьку мисливську рушницю i сам знаходив Іванка.

– А ходи-но, Івасю, до гаю, подивимось, хто краще поцiлить.

Радiсть пiсля такоi офертi перевершувала радiсть вiд поiздок на Башi. Хлопчина не йшов, бiг до дубового гаю, що простягнувся за версту вiд хутора.

– Не квапся, – повчав малого Омелько, – i не бiйся пострiлу. Хай його боiться той, кому вiн призначений. На гачок надавлюй поступово, навiть нiжно, нiколи не смикай. Очi не зажмурюй, для тебе пострiл лише бахкання, пам'ятай це. І ще запам'ятай – добрий козак не лише рубака, це ще й добрий стрiлець.

А Іванко був вправним учнем. Нi один фунт пороху не згорiв дарма, жодне повчання не пролетiло повз його вуха, тож восени були забутi нерухомi дощатi цiлi в гаю, а хлопчик з козаком вже цiлими днями пропадав у лiсах та полях, полюючи лисiв, оленiв, чокалок та диких кiз. Омелько вiдкрито захоплювався таким талановитим учнем.

– Лиса за пiвсотнi крокiв, з лету, хоч вiр, пане хорунжий, хоч не вiр! Не знаю навiть, чи я би влучив.

І розгладжувалось похмуре чоло в Федора Богуна, посмiхався в густi вуса.

– Добре, синку, вчись вiйськовiй справi. Чуе мое серце, скоро вибухне Украiна. Лицарi нам потрiбнi, щоб свое право обстояти, а не суддi.

До того часу Федiр уже махнув рукою на тяжби i сидiв майже безвиiзно на хуторi. Часом тiльки з козаками виiздив в поле «козацькi кiстки розiм'яти». Тодi гримiли за левадою мушкетнi залпи, неслись бойовi конi густими травами, схрещувались у герцi кривi козацькi шаблi. Іванко разом з iншими хлопчаками сидiв у такi днi на даху клунi, захоплено позирав на учбовi боi, а розкута дитяча уява малювала картини великих бойовищ. З важкою арматою,[11 - Армата (заст.) – артилерiя.] тисячами вершникiв i лiсом списiв над козацькою пiхотою. З розмаiттям хоругв i штандартiв, ревом тулумбасiв i спiвом тривожних сурем. З громоподiбним «слава» над козацькими рядами i переляканим лементом у палаючому ворожому таборi.




V


Вибухнуло зимою 1624–1625 рокiв. І не даремно весь час до цього був похмурим Федiр Богун, сотенний хорунжий вороновицький. Злим за добре заплатили крулев'ята. Два роки по смертi Сагайдачного забороняв сейм козакам обирати гетьмана, уперто вiдмовчуючись у вiдповiдь на всi прохання генеральноi запорiзькоi старшини. Якщо й приходили вiдповiдi на прохальнi листи, то в них мiстилися лише прозорi натяки на те, що його королiвська милiсть, ясноосвенцоний Сигiзмунд III розглядае можливiсть дати козакам старшого, який мiг би повести iх за собою на захист Речi Посполитоi. Але вiд таких листiв тiльки сильнiше бродило в полкових мiстах. Козаки волiли обирати собi гетьмана радою та вiльними голосами при арматi й не визнавали призначених короною рейментарiв. Намагалися стати на захист козакiв навiть королевич Владислав та шведський король Густав Адольф, доводячи Сигiзмунду добре вiдомi йому факти: Владислав пригадував московськi походи i Хотинську кампанiю, в яких завдячував майже всiм, чого домiгся, Сагайдачному та його козакам. Густав Адольф указував на заслуги Запорiзького вiйська пiд час iхнiх походiв на Лiвонiю i Померанiю, на велику користь вiд них для ще тодi союзноi полякам Швецii. Нагадували королю мужнiсть, терпимiсть до нужд вiйськових та покору рейментарям, виявлену козацтвом пiд час цих i багатьох iнших вiйн на европейському театрi.

Не можна сказати, що клопотання таких впливових людей залишилося без уваги. Козацькому вiйську все ж було обiцяно вирiшення його питання та всемiрна увага. Але зроблено все було, як пiзнiше писав в своiй «Історii Русiв» Георгiй Кониський, «звичайно по-польськи, до першого сейму, на якому за п'янством, похвальбами i гонором було все забуто». Тож у 1625 роцi генеральна вiйськова старшина, пiсля перемовин i узгоджень з Низовим вiйськом, зiбрала вiйськову раду всупереч наказам корони. Гетьмана було обрано. Ним став Марко Жмайло, старшина, якому по справедливостi належала велика слава серед низових братчикiв. Варшава заремствувала, однак козаки вже не були такими покiрними, як за часiв Сагайдачного. На унiверсали сейму вiдповiли просто: «поцiлуйте нас, пани, самi знаете куди», i, у свою чергу, висунули цiлий список вимог до польськоi влади. Серед них, попри iнше: звiльнення Киiвського воеводства вiд жовнiрських леж та збору стацiй на коронне вiйсько, видання привiлеiв на Киiвське братство та школи для спудеiв,[12 - Спудей (грецьк.) – студент.] право запорожцiв йти на службу до iноземних володарiв i повне козацьке самоврядування на Киiвськiй землi. Але найголовнiшою була вимога надати повну свободу православному духовенству i скасувати церковну унiю 1596 року. Бачили-бо небайдужi – справа, що iй присвятив життя Сагайдачний, умирае разом з ним з легкоi руки вiроломного езуiта-короля. Новообраний гетьман негайно наказав «бити у тулумбаси» i з великим вiйськом та арматою вирушив з Запорiжжя на волость, де й став табором в урочищi Медвежi Лози поблизу Курукового озера. Похмурi обличчя таких, як Федiр Богун, запалали гордiстю, в них з'явилась вiра в себе i свою краiну…

Немало подiй викликало це «хлопське свавiлля» в Украiнi. Коронний гетьман Станiслав Конецпольський добряче напружив усi своi органiзаторськi здатностi, але зрештою змiг зiбрати вiйсько, яке не поступалося силою тому, спiльно з яким козаки ще зовсiм недавно отримали перемогу над Високою Портою.[13 - Висока Порта – дослiвно – високий порiг. Так зазвичай називали резиденцiю турецьких султанiв у Стамбулi, а вiдтак i всю Османську iмперiю.] Гордовито майорiли на вiтру штандарти князя Юрiя Збаразького, киiвського воеводи Хоми Замойського i галицького каштеляна Мартина Казановського; зi страшним гуркотом котилися на козацькi шанцi численнi хоругви Вишневецького, Калиновського, Потоцького i Даниловича. Урештi фортуна покинула вiдважного козацького гетьмана, i ляхи отримали перемогу в тiй справi, хоч i змушенi були задля цього пiти на перемовини i забути попереднi цiлi походу на непокiрних пiдданих, що iх вкрай докладно оголосив на сеймi сенатор Юрiй Збаразький: «Не втихомирювати потрiбно нам се лихо, а спекатися його раз i назавжди!» – цинiчно проголошував вiн.

Було визначено реестр у шiсть тисяч козакiв i зроблено досить багато iнших поступок. Гетьманську булаву отримав Михайло Дорошенко, славний полковник гетьмана Сагайдачного, якого корона вважала помiркованим i таким, що схильний був радше тримати руку сейму, анiж бунтiвникiв. Але як вони помилялися… Гетьман Дорошенко одразу ж домовився з татарським калгою[14 - Калга (тат.) – наслiдник ханського престолу.] Шагiн-Гераем i вирушив у Крим, аби допомогти тому оборонити свое право на ханство вiд зазiхань Туреччини. Не за пустi обiцянки, звичайно. У полiтизованих колах Речi Посполитоi поповзли чутки, що пiсля здобуття ханського престолу в Бахчисараi Шагiн-Герай вкупi з Дорошенком мав на метi вдарити на Польщу, аби помститися коронi за поразку при Куруковому озерi. Так це було чи не так, не судилося взнати нiкому: Дорошенко загинув славною смертю козака пiд час походу. Але запорожцi, яких було викинуто з реестру згiдно з Курукiвською угодою, не вибачили ляхам такоi зради пiсля всiх обiцянок, що iх давали сеймовi комiсари перед Хотинською битвою. Полетiли шляхетнi голови, яскравими смолоскипами запалали замки та фiльварки вiд Чигиринщини до Волинi, ватаги вiдчайдухiв грабували i вбивали панiв вiд Брацлава до Львова. Не одна польська матуся лякала неслухняних дiтей отаманом Олiфером Стеблевцем i його кривавими запорожцями. Не один пан загинув, як собака, без молитов та поховання. Рiками лилася кров винна i невинна. Згадалася ксьондзам унiя i жидам оренда, користуючись якою, вони робили з православних церков шинки або зачиняли храми, беручи з прихожан у свята платню за вхiд, аби тi могли возносити молитви Всевишньому. Кров'ю платило жидiвство за триклятi своi калачi, проданi православним перед Великоднем утридорога, маючи можливiсть не пускати людей до церкви святити хлiб, який не був куплений у жида-орендаря. Заволало стародавне плем'я до свого Бога, та хiба вперше? Застогнала земля Украiни, та чи востанне? Рiч Посполита, сама того не розумiючи, випустила страшного демона вiйни, який i впав прокляттям на неi саму…

Палахкотiло недовго. Не настав ще час для доброго бунту. Коронне вiйсько було надто сильним, а козацтво надто роздрiбненим задля справжнього виступу, тому одразу ж пiсля вiдходу татар у Крим i Ногайськi степи повстання згасло само собою. Козаки змушенi були погодитися на запропонований реестр у шiсть тисяч чоловiк, решта ж проголошувалась випищиками, i iм було наказано покидати вiльне життя та повертатись пiд владу староств i повiтiв, з-пiд якоi вийшли вони влiтку 1621 року, аби власними грудьми затулити Рiч Посполиту вiд бусурманськоi навали.




VI


Омелько приiхав пiзно увечерi, тож до хорунжого не пiшов. Сiв лишень у лiтнiй кухнi, попросив вечерi. Баба Мотря схлипувала i крiзь сльози дивилась на онука, доки збирала на стiл.

– Господинько Боженько милий… Ой, Омелечку, що з тобою стало, ти би бачив… – притискала до висохлих грудей покоробленi вiд багаторiчноi працi руки.

Вона мала рацiю. На Омельковому колись вродливому обличчi не було живого мiсця. Рубець вiд удару шаблею пролiг вiд правоi брови через око, унаслiдок чого воно ледь-ледь вiдкривалось, далi через перенiсся, розрубавши його навпiл, i по лiвiй щоцi мало не мають.

– Часи непевнi. Але чого панам ремствувати? Самi ж i призвели до такого.

– Не знаю, дитино, але тiльки бiда людям. Карае нас Бог за грiхи нашi, за ересь i непослушанiе.

– Чому ж вiн ляхiв не скарае? – обурено вигукнув Омелько. – Клятви порушують, наiзди, звiрства чинять!

– І iх скарае… І iх.

Омелько мовчки скiнчив вечерю. Запив молоком з глечика.

– А як Івась, пана хорунжого синок? – нагадався раптом.

Баба Мотря знизала плечима:

– Івась як Івась. Пiдрiс трохи, усе за тебе питае, а хто йому що вiдповiсть?

– Не забув-таки, козачок, – посмiхнувся Омелько якось по-особливому тепло, навiть нiжно. Але вiд раптовоi думки посмiшка йому кудись подiлась. – А що ж пан хорунжий, випищикiв сам з хутора попросив, чи як? – поранене око козака чомусь почало сiпатись.

– Що ти, що ти! Не кажи так, Омельку, не гнiви Бога! – замахала руками баба Мотря. – Пан хорунжий добра людина, дай йому Боже щастя та довголiття. Вiн, заступник, нiкого не дасть образити. Були тут вiд старости, унiверсал читали. У тому унiверсалi таке, що не приведи Господи! Щоб випищики, мовляв, i iх сiм'i на старостинськi грунти йшли, на панщину. Та пан хорунжий вiдповiв iм так: «Я на своiй землi кого хочу, того й надiляю, а ви, мостивi пани, носа не пхайте, бо люди i без того на вас, на ляхiв, лихi». Так ось. Тiльки… – бабуся тихцем зiтхнула, – щоб йому, соколу ясному, за свою доброту велику кари не сприйняти. Кажуть люди, староста листи коронному гетьмановi пише i канцлеровi, i навiть самому королю! Хоче, псявiра, частину землi в пана хорунжого вiдсудити…

Коли Омелько ранком наступного дня прочинив важкi дубовi дверi й ступив до свiтлицi, Федiр Богун, зручно примостившись, сидiв у фотелi. Палив люльку i, мружачись вiд тютюнового диму, читав писаного на листку цупкого жовтуватого паперу листа. Його довгий чуб i вуса дiйсно посивiли немов снiг з того часу, коли Омелько востанне бачив пана хорунжого. Козак вiдкашлявся.

– Здоров будь, пане хорунжий, – розвiв руками, – вiтай, чи що…

Богун пiдняв на прибулого очi. Кiлька секунд дивився, мабуть, не пiзнаючи.

– Здоровий ходи i ти, козаче. Якi справи привели?

– Та справи нехитрi, приймеш випищика до гурту?

Богун напружився. За мить сплеснув у долонi i пiдхопився на ноги.

– Омельку?

– Я, мосьпане!

Мовчанка. Богун, нiби про щось роздумуючи, дивився на прибулого. Не наважувався порушити тишу й Омелько. Нарештi обличчя хорунжого повiльно розплилося в посмiшцi.

– Тю! І розтовкли ж тобi пику, чоловiче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вiтром до нас?

– Попутним, вашмость, – посмiхнувся й собi Омелько, – ну то приймеш?

iдучи до Богуна пiсля рокiв вiйн та поневiрянь, криючись дорогою вiд людей, аби не потрапити до рук польських урядовцiв, для яких вiн став небезпечним злочинцем, Омелько очiкував якого завгодно прийому – вiд прохолодного до вiдверто неприязного. Як-не-як Богун був шляхтичем i завжди належав до бiльш помiркованоi частини реестровцiв. Але такого прийому, що вчинив йому Федiр, вiн, признатися, не очiкував. Несподiвано для Омелька хорунжий вхопив його у своi ведмежi обiйми. Мiцнi обiйми, якими добрi друзяки вiтають один одного пiсля довгоi розлуки. Довго стискав. Нарештi, розпрямивши руки, поглянув на козака.

– Дурне питаеш, голубе, дурне! Щоб я свого козака полишив? Та нехай би все вогнем горiло! У ляхiв свiй реестр, а у мене свiй. Ох, Омельку, i дiсталося ж тобi!

– Усякого бувало…

– То в яких баталiях?

– Вiд тебе, пане хорунжий, у мене немае таемниць! З Шагiн-Гераем я був, чув про такого?

Богун задумливо дивився на козака.

– Чув, як не чути?… Багато ви шарварку наробили, що й казати. Ідуть унiверсали до вiйськовоi канцелярii iз самоi Варшави. В них накази покарати ребелiю немилосердно. З бусурманами, мовляв, скараскалися, кров братерську пролили.

– Братерську, кажеш, – криво осмiхнувся Омелько, – може воно для них i так… але лях менi не брат! Нiколи ним не був i не стане! Так-от. Тобi, мосьпане, не гiрше мого вiдомо, якi то брати. Ти пан розумний, та й за Жмайлом я йшов пiд твоею хоругвою. І самi пани-ляхи нас на свою голову накликали, тож тепер дивуватися нiчому.

По обличчю Богуна пробiгла тiнь. Не дивлячись на його участь у повстаннi i справi при Куруковому озерi, уряд нiяк не покарав хорунжого особисто, тож у глибинi душi вiн вiдчував якусь провину перед тими, кого за це викинули з реестру, вiдбираючи всi козацькi привiлеi.

– Та що я гостя дорогого у дверях тримаю! – вигукнув Богун по хвилинi роздумiв. – Сядьмо, – вказав вiн на лаву.

Обидва сiли. Розпалили люльки.

– Я не хочу, щоб мiж нами, Омельку, були в подальшому пiдозри i недомовки, – сказав Богун, звертаючись до козака. – В мене е наказ затримати тебе i спровадити до Брацлава, аби передати старостi. Але я супроти козака нiколи не ставав i не стану! І я хочу, щоб ти знав це раз i назавжди. А потрiбно буде…

Запанувала якась не те щоб гнiтюча, але важка мовчанка. Омелько, посмоктуючи чубук люльки, роздивлявся кiмнату, посеред якоi колись мало не розпрощався з життям. Нарештi мовчанку перервав Богун:

– Переповiв би, що там i як. Нудьгуемо тут без дiла. Я навiть подумував з козаками на Сiч податися, по морю погуляти.

– Добра думка. А тiльки пiшли вже братчики, зо два тижнi як. Чув, що до Анатолiйських берегiв подалися.

– За себе розкажи.

– А за себе що? Погуляли ми на славу в Галичинi з батьком Олiфером, пустили кровi лядськоi…

І Омелько занурився у спогади. Нiчого не приховав вiд Богуна. Розповiдав, як рубали драгунiв у шаленому бою пiд якимись Пiдгiрцями, як закривавленими чортами стрибали через огорожу панського маетку i осатанiло кидалися на шаблi двох десяткiв приречених, а тому до безтями вiдчайдушних шляхтичiв. Як протикали гострими списами тендiтнi тiла панянок, а немовлят iхнiх брали за ноги i з розмаху розбивали об мури. Як попали, нарештi, в пастку серед поля, в напiвзруйнованому больверку,[15 - Больверк – вiд нiмецького bollwerk – укрiплений земляний вал. Укрiплення для кругового обстрiлу, котре iнодi облаштовувалось для захисту вiд татар на панiвних висотах поблизу шляхiв i являло собою вiдкриту або закриту згори вежу з бiйницями.] де вiдстрiлювались, доки стало пороху, а потiм з шаблями наголо кинулися пробиватись, прорубуючи шлях через вдесятеро бiльше вiйсько. Як снопами валилися один одному пiд ноги, обливались кров'ю, але билися завзято. І як, врештi, його напiвмертвого вiдбили татари, одного з сотнi. А потiм братчики, що пiдiйшли на допомогу козакам Олiфера Стеблевця, обрали його, Омелька, сотником над собою. Та не довго довелося сотникувати. Пiдоспiв Конецпольський з гусарськими хоругвами, пiдлив червоноi браги. І дуже багатьох товаришiв недорахувалися запорожцi пiд час шаленоi втечi до буджацьких степiв…

За розмовами час пролетiв непомiтно, тож була вже майже обiдня пора, коли до свiтлицi раптом зайшов Іванко. Вiд несподiванки вiн завмер бiля дверей, уважно придивляючись до козака. Омелько рвучко пiдхопився з лави i широко посмiхнувся знiвеченим обличчям:

– Ну-у! А вирiс як. Справжнiй тобi козарлюга! Вилитий тато! Що, малий, теж не впiзнав?

Іванко дiйсно пiдрiс на добру стопу, перетворився з малого хлопчака в незграбного пiдлiтка i дивився сторожко, зовсiм не так простодушно, як колись.

– Упiзнав, – в першу мить вiн хотiв було кинутися в обiйми Омельку, як це бувало ранiше, але стримався i мiцно потис простягнуту руку. – Тебе довго не було.

– Знаю, козаче, що поробиш… А ти як, стрiляти не розучився?

– Ну, це не про нього, – зауважив Федiр, – хоч з мушкета, хоч з лука бiлцi в око поцiлить, це молодець. А от до науки зась!

– Тату… – схилив голову Іван.

– Буде тобi: тату! – насварився Богун на нього пальцем. – Ще раз панотець нарiкатиме, iй-бо, вiдшмагаю прямо на подвiр'i, на очах у всiх.

Хлопчина якусь хвилину мовчав, а коли вiдповiв, в його голосi вiдчувалася недитяча твердiсть:

– Не нарiкатиме! – рiшуче вимовив вiн, i на хлоп'ячому обличчi заграли жовна.

Та старший Богун лише змахнув рукою.

– Агов, хто там е! – гаркнув вiн весело, вийшовши на високий ганок перед хатою, i одразу ж на широкому подвiр'i заметушилися кiлька наймитiв i пiдсусiдкiв. – А подавайте до столу! Та горiлок, меду старого не забувайте! Бенкетувати будемо нинi. Козак з походу повернувся, пити-гуляти будемо! – вiн поманив рукою Іванка, який вийшов разом з Омельком на ганок слiдом за ним. – Іване, лети стрiлою, приклич козакiв: Мирона, Грицька, Петра, Хвилона. Скажи, нехай кидають по запiчках боки вiдлежувати i йдуть нашого Омелька привiтати!

– Я миттю! – Іван швидко збiг по сходах i залопотiв холошами шаровар у той куток хутора, де стояли хати iнших козакiв.

– Ех, решти хлопцiв немае! – зiтхнув Федiр. – Було б що згадати-мовити…

Скоро й забiгала челядь, заклопоталася. Швиденько з'явилися з комори наiдки, а з льоху – напоi. У свiтлицi, на виставлених пiдковою столах почали виростати гори срiбних тарiлок та глиняних полумискiв, на яких чого тiльки не було: паруючi вареники з сиром, вкритi рум'яною скоринкою печенi кури та каплуни, смаженi у сметанi коропи, вугрi, лини, вуджене сало, квашенi огiрочки, печiнковi рулети та ще казна-якi, за iноземними рецептами, страви. Столи вгинались пiд iством. А промiж страв височiли плетенi сулii зi старезним медом та винами, тьмяно виблискували пляшки з горiлкою. Поряд стояли глечики з рiзноманiтними наливками i, звичайно, недалеко вiд столу зайняла свое мiсце дiжка з пивом. Богун полюбляв гучний бенкет i нiколи не жалкував на нього коштiв. За звичаем, що вiвся в родинi Богунiв ще вiд дiда-прадiда, всякий, хто проживав на хуторi, сiдав бенкетувати за одним столом з господарем, чи то дорогий гiсть, чи звичайний наймит або пiд сусiдок. Усi хуторяни були однiею дружною родиною, що й врятувало iм життя пiд час того пам'ятного для Омелька наiзду зголоднiлих i злих жовнiрiв кварцяного вiйська. Тепер Омелько сидiв по праву руку вiд господаря, а простора свiтлиця, як i в минулi часи, була повна гамору та смiху. Немов не було цих кiлькох рокiв, проведених у боротьбi за кращу долю козацтва, довгих верст та кривавих бойовищ. Але хiба не було? Нi, таке неможливо викинути з пам'ятi, воно завжди залишиться в нiй, як i рубцi на обличчi. Та не звик сумувати козак Омелько, тож вiн з посмiшкою i веселими примовками здiймае свiй кубок, п'е та закусуе, проводить час за веселими розмовами. Часом лиш похмурнiе, коли кине погляд на вiльне мiсце за столами, що його колись займали пiд час бенкетiв славнi козаки Вороновицькоi сотнi. Немае iх поряд, змушенi перетворитися на поспiльство або стати поза законом. Вiдчувае в такi хвилини Омелько, як жарко палае в ньому не пригашений вогонь помсти лядському племенi за все, що тi зробили з ними, попри обiцянки поваги i дяки. Бентежна душа вимагае знову i знову кидатися у вир боротьби.




VII


Не кинувся тодi Омелько назустрiч новим битвам i, ймовiрно, смертi. Прислухався до голосу помiркованого Богуна i залишився до пори на хуторi, хоч тягнуло його вчинити хоч що-небудь, бодай зiбрати ватагу i рiзати клятих на шляхах та темних лiсових стежках. Залишився. Жив собi, поступово звикаючи до неспiшного, розмiреного домашнього життя. Не помiтив, як пройшов рiк i ще два мiсяцi вiд пори, коли завiтав на хутiр. А Іванко все не мiг нарадiтись поверненню давнього товариша (як i сам Омелько його називав). Ходив немов причеплений. Куди Омелько, туди й вiн. І хату допомагав поправити – вiдтодi, як Омелькiв батько зложив голову в Хотинi, мати померла, а сестри пiшли в невiстки, там проживала сама лише баба Мотря, тож мiцнi чоловiчi руки знайшли вдосталь роботи. Удвох замiнили трiснутi балки на стелi, перекрили дах, вимурували нову пiч. Баба Мотря не могла нарадiтися онуком i кожного дня ходила за п'ять верст до церкви, аби воздати подяку Всевишньому за його повернення во здравii i просити, щоб у майбутньому наставив його на розум. А Омелько з Іваном тим часом зорали та засiяли невеликий клапоть землi, засадили город – Федiр Богун хоч i був шляхтичем, фiзичноi працi нiколи не цурався, тому ж вивчив i сина. Потроху господарство козака почало розростатися. З дозволу пана хорунжого вiн поставив бiля своеi хатини невеличку обору, де мав тримати ще одного купленого коня, окрiм того, що мав корову. Усе згадував Івановi очi, коли той одразу ж пiсля приiзду Омелька запитав: а де ж Баша?

– Убили товариша мого, Іване, – зiтхнувши, вiдповiв тодi Омелько. – Ландскнехт алебардою груди пробив.

А малий лише дивився широко розкритими очима, з яких нестримною рiчкою лилися сльози, i мовчав, боявся схлипнути. Тодi Омелько взяв його за плечi i зазирнув до очей:

– Не плач, козаче, – мовив сумно. – Така доля в них i в нас. Прийде й наша черга.

За час, доки Омелька не було на хуторi, Іванко добряче вирiс i змужнiв. І хоча це все ще був чотирнадцятирiчний хлопчак, Омелько щиро дивувався силi його рук i зовсiм не дитячому виразу обличчя. Вiдтодi, як козак з'явився на хуторi, малому стали нецiкавими iгри з однолiтками i навiть полювання на лисiв та диких кiз у навколишнiх лiсах. А одного разу вiн здивував Омелька запитанням, якого той забув уже й очiкувати:

– Омельку, – запитав Іван, – а тi ляхи, з котрими ти бився, вони теж харцизи?

Омелько знизав плечима.

– Ляхи як ляхи. Для них я харциз, а тобi що? – вiн зовсiм не пам'ятав про ту розмову в причепi дiда Грицька, коли лежав там поранений. Та Іван одразу ж i нагадав:

– Ти колись казав, що навчиш, чим зарадити, якщо пiдкоморiй не зарадить.

Омелько гордовито пiдняв голову i поклав долоню на рукiв'я шаблi, що висiла при боцi.

– Ти й сам знаеш вiдповiдь, Іване: шаблi на те й маемо, щоб себе боронити, волю свою та звичаi славнi.

– Ну то навчи мене на шаблях битися. Так навчи, як нiхто не може!

Омельковi залишилося лише розвести руками.

– Я можу лише те, що можу. Але докладу всiх зусиль, щоб теж змiг i ти.

Вiдтодi мало не кожного дня можна було iх бачити на високому березi Пiвденного Бугу. В час, коли ранкове сонце золотило верхiв'я недалеких берiз та ясенiв у гайку, коли лагiдний вiтерець шепотiв про щось з густими очеретами в плавнях, а цвiркуни у травах брали першi несмiливi ноти нового дня, у такий час збивали гострими носами сап'янцiв козаки ранкову запашну росу, пiдминали ногами жовтi сонечка кульбаб у шалених випадах та захистах. Вимахували швидкими i небезпечними блискавками шабель, сповнюючи прозоре повiтря дзвоном бойовоi крицi. Летiли, мов птахи, не вiдчуваючи землi пiд ногами, а нi втоми, нi тамування бойового завзяття.

Іванко, як i тодi, пiд час навчання стрiльбi, виявися на диво здiбним, навiть талановитим учнем. Через кiлька мiсяцiв вiн уже досить вправно володiв шаблею, а коли пройшло пiвроку, Омелько бився з ним майже на рiвних, ледве встигаючи втирати пiт, що заливав йому очi. А головне, вiн бачив у поглядi хлопця вогник, рiшучiсть стати зверху будь-що, нехтуючи втомою, а деколи i болем. Іван не звертав уваги навiть на досить серйознi порiзи, якi неодмiнно з'являлися, коли учитель i учень входили в запал i рубалися на повну силу. Все ж, якщо бути правдивим, у повну силу бив один лише учень. Омелько завжди намагався стриматися, що було надзвичайно важкою справою, якщо брати до уваги необхiднiсть приховувати це вiд супротивника. При найменшiй пiдозрi на нечесну гру козака Іван просто стромляв лезо шаблi в дерен i застигав, мовчки з-пiд лоба зиркаючи на вчителя. Омелько тодi теж зупинявся, стирав рукавом з лоба струмочки поту, стягував з руки кiльчасту рукавицю, що iх мали для захисту на правицях, i запитував з посмiшкою:

– Ну, що тепер?

– Тебе ляхи теж берегли? – похмуро кидав Іван.

– Івасю! У тебе он вся сорочка пошматована!

– Пусте! – вперто вiдповiдав той.

– Кров на плечi!

– Я кажу: пусте!

– Бiсiв ти сину, не можу я сильнiше. Чорти б тобi пельку затовкли, Хома невiруючий!

– Можеш, я знаю. Ти мене шкодуеш!

Урештi Омелько робив вигляд, що роздратований:

– Ну начувайся ж, шибенику, ось я тобi!..

І знову летiли хижi леза в ранкових променях сонця, трiпотiли червонi китайчатi шаровари, гадюками вились довгi оселедцi на виголених i спiтнiлих головах. Били завзято, з криком i вiдтяжкою, по-молодецьки. День за днем, не дивлячись на погоду. Насолоджуючись вiдчуттям сили в молодих м'язах i блиском загостреноi крицi у своiй руцi… А восени, коли хлiба в полях давно було вже прибрано, а в мiстечках та мiстах пройшли гучнi ярмарки, коли холодний пронизливий вiтер хлюпотiв до берега темною водою, а з пустих i почорнiлих нив пахло землею, Омелько почав помiчати, що в нього вiдпала потреба грати з хлопцем у пiддавки. І хоч його карабела[16 - Карабела – один з типiв бойових шабель.] була, звичайно, важчою, нiж зброя, пiдiбрана пiд поки що слабшу руку Івана, неймовiрна, просто шалена швидкiсть хлопця пiд час фехтування вражала Омелька, котрий i сам славився як справжнiй рубака не лише у Вороновицi, а й у Брацлавi. Спочатку iнодi, а далi все частiше й частiше сорочка почала трiскатись на самому Омельковi. Тi хитрощi бою, що вiн з щирiстю вiдкрив малому Богуновi, набули у виконаннi того особливого почерку – швидкого, разючого, хижого, немов кидок змii. Козак не мiг нахвалитися Іваном, але тепер той, на вiдмiну вiд часiв, коли вчився володiти рушницею, сприймав всi похвальби насторожено, навiть з недовiрою. Вiн, як i належить справжньому майстровi, не вiдчував впевненостi у власнiй майстерностi. Тож знову i знову, до важкоi втоми повторював, вiдпрацьовуючи, кожен рух, навiть коли Омелько махав на нього рукою i йшов займатися своiми справами.

– Нiчого, побачиш ще сам, що Омелько не останнiй у фехтуваннi, – сказав вiн якось Івановi. – А ти не гiрший. Не гiрший, нехай йому чорт! Ще пiдростеш, сили в руках наберешся… Ох i не заздрю я, Івасю, тому бовдуру, який рокiв так через п'ять схрестити з тобою шаблi надумае! Ой, не заздрю…




VIII


Перед самим днем святого Миколая, коли живописнi пагорби i долини Подiлля вкрились щiльною снiговою ковдрою, а широку стрiчку Пiвденного Бугу закував крижаним панциром лютий мороз, до Богунового хутора завiтали непроханi гостi.

Був саме яскравий сонячний день, а час уже пiдходив до обiдньоi пори, коли у високу дубову браму хутора загупали. Мирон Охрiменко, який саме перебував на подвiр'i, неквапно пiдiйшов до брами.

– Кого там ще чорти принесли?! – гукнув вiн на свiй звичний непривiтний манер.

За частоколом хропли конi, неголосно перемовлялися кiлька голосiв. Досвiдчене козацьке вухо Охрiменка розрiзнило брязк залiзних обладункiв i шиплячi звуки, характернi для польськоi мови. За хвилину владний голос, плутаючи украiнськi i польськi слова, наказав:

– Одчиняй, лайдаче! Єстем ротмiстр вiйська його милостi пана круля, пан Рудницький iз жовнежами пана старости. Одчиняй, аль-бо зламам!

Мирон неквапно почухав потилицю.

– Вас там стiльки панiв, що й не знаю, як дiяти… Ну зачекайте, мушу доповiсти своему пановi хорунжому, – якби Рудницький мiг бачити крiзь грубi дубовi дошки, вiн би помiтив глузливу посмiшку на вустах Мирона, якого розвеселила така офiцiйнiсть i багаторазове повторення слова «пан». Охрiменко, не поспiшаючи, пошкандибав углиб двору.

Федiр Богун якраз був на стайнi. Переодягнувшись у простий селянський одяг, пiдбивав разом з кiлькома пiдсусiдками новими дошками пiдлогу в однiй з клiток на замiн перегнилоi. Вiн вислухав Мирона, струсив з одягу тирсу, почепив до очкура шаблю i попрямував до ворiт. За хорунжим, з мушкетом пiд пахвою, йшов Охрiменко.

Без зайвих допитувань Богун зняв з брами колоду, яка правила за засувку, i широко розчинив ii, на кiлька крокiв вийшовши уперед, назустрiч прибулим.

Перед ним, у сiдлах стомлених далекою дорогою коней, з бокiв i спин яких здiймалася хмаринками пара, сидiли десятеро панцирних драгунiв, одягнених у кiльчастi панцирi поверх синiх сукняних жупанiв та кудлатi шапки з овечого хутра. Попереду них, хвацько пiдперши правицею бiк, притримував гарячого вороного огира немолодий уже шляхтич, з велетенськими вусами на червоному вiд морозу i мальвазii обличчi. Лiву руку шляхтич мав на рукiв'i палаша. Боброва шапка, шитий золотом кармазин жупана, дорогi обладунки, вкритi пiдбитою ведмежим хутром киреею, золота й срiбна чеканка в рондику[17 - Рондик (заст.) – збруя бойового коня.] – все кричуще промовляло про визначнiсть i високе походження прибулого, але сам факт того, що його прислано вiд старости з десятком жовнiрiв задля якоiсь справи до сотенного хорунжого, мовив про зворотне. Не вагаючись, Федiр зарахував шляхтича до тих баских служак, якi у власних очах мають набагато бiльшу вагу, анiж у очах оточуючих.

Рудницький, скривившись, немов побачив павука, подивився на благеньке вбрання Богуна.

– Де е твiй пан? – запитав крiзь зуби.

Богун знизав плечима i вказав пальцем вгору:

– Там.

Рудницький, не розумiючи, прослiдкував за напрямком, що йому вказували. На небi, окрiм високих бiлих хмарин, нiчого не було. За мить вiн вибухнув:

– О, курррва!!! Пiдлий хлопе, ти як се смiеш?! Менi бардзо потрiбен козак Брацлавського полку Богун. Зараз бiжи по нього альбо скуштуеш канчукiв!.. О, дiво освенцона… – вiн скреготнув зубами i замовк.

Богун спокiйно i твердо дивився в очi непроханому гостю.

– Я i е Богун, хорунжий Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, його королiвськоi милостi реестрового козацького вiйська, – вiдрекомендувався вiн офiцiйно. – Прошу до двору, я гостям завжди радий. А от канчуки прибережи, вашмость. Ми тут люди мирнi, його величностi вiрнi слуги… Але ти прибережи!

Пiсля цих слiв, зробивши наголос на словi «прибережи», Федiр вiдiйшов убiк. Рудницький, а за ним i драгуни заiхали на широке подвiр'я, вiдгороджене вiд зовнiшнього свiту мiцним високим частоколом з кiлькома вежами. У вузьких отворах бiйниць на вежах, Рудницький з подивом помiтив блискучi стволи фальконетiв. Похмурi обличчя кiлькох козакiв, що вийшли назустрiч ляхам, полишивши своi справи, не вiщували для тих нiчого доброго. Рудницький одразу ж вiдчув себе не у своiй тарiлцi, хоча всiма силами намагався не видати свого збентеження. Тим часом Федiр пiдкликав Охрiменка.

– Мироне, – дiловито наказав вiн, – розпорядись тут, щоб гостей прийняли, iхнiх коней доглянули та не гаючись подавали до столу.

– Слухаю, пане хорунжий! – голосно, так, щоб добре чули прибулi, обiзвався козак.

Зачувши таку мову, Рудницький дещо заспокоiвся i повернувся до Богуна.

– Пан мае знати: я не мав намiру його образити, то е лише прикре непорозумiння. Якщо пан е шляхтичем, я можу проголосити йому своi вибачення.

– Пусте, – схилив голову Богун.

Рудницький зiскочив з коня i пiдступив до Федора.

– Мам до пана листа вiд старости з дорученням заарештувати i доправити до Бару одного лотра, якого бачили тут минулого тижня.

Богун посмiхнувся i з розумiнням у поглядi похитав головою.

– Накази пана старости я завжди поважав… Але прошу до господи! Не годиться толкувати про справи на подвiр'i.

Рудницькому залишилося тiльки погодитися. Проминувши сiни, зайшли до свiтлицi. Поляк байдуже ковзнув поглядом по нехитрому вбранню кiмнати, затримавши погляд на завiшенiй великим перським килимом стiнi. Там на кiлках висiла сила рiзноманiтноi холодноi та вогнепальноi зброi. Очi справжнього вояки на мить спалахнули i одразу ж згасли – справа, за якою вiн тут, безумовно, важливiша, анiж споглядання мушкетiв, аркебузiв та мечiв.

– Прошу, сiдай, мосьпане, – вказав Богун на широку, застелену зеленим англiйським сукном лаву пiд вiкном. Сам сiв у свiй улюблений фотель навпроти.

– Як пан вважае за краще – одразу до справи, чи, може, спочатку по келиху доброго меду? – запитав у Рудницького.

Той рiшуче струснув головою.

– То е вшистко едно! Але кубок меду ще нiколи не завадив бесiдi.

– Розумна мова, – Федiр пiдвiвся i пiшов до чималоi, вкритоi майстерною рiзьбою скринi в кутку. Вiдкривши ляду, дiстав фляжку темного медового вина i двi срiбнi чарки. Мовчки поставив усе на стiл i налив чарки до краiв.

– За здоров'я пана круля! – пафосно проголосив Рудницький, пiдхопивши свiй келих.

– Нехай собi ходить здоровий, – байдужно погодився Богун.

Обидва випили.

– То е добже! – обтер своi величезнi вуса Рудницький.

– Як скажеш, ясний пане, – знизав плечима Богун. – То яка справа привела до мого дому жовнiрiв пана старости?

Рудницький одразу ж приховав мрiйливий вираз обличчя, що з'явився в нього пiсля першоi чарки, коротко змахнув головою i розстебнув на жупанi кiлька верхнiх гудзикiв. Витягнув з-за пазухи i подав Федору сувiй цупкого паперу.

– Маеш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоему хуторi реблiзанта й бунтiвника, ворога Речi Посполитоi, заочно присудженого до четвертування в Галичинi, на Волинi i Подiллi. Бачили багато разiв, а востанне навiть минулого тижня.

Федiр пильно подивився в очi поляковi.

– Гм… не розумiю, за кого рiч? Я своiх людей нiби всiх знаю. Щоб бунтiвник… – вiн задумливо взяв зi столу фляжку i почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бiсовi дiти! Не можуть налити з дiжi так, щоб не скаламутити!

Вiн пiдхопив фляжку i попрямував до сiней.

– Мироне! – крикнув у розчиненi дверi.

Той одразу ж вiднайшовся.

– Мироне, скажи, нехай доброго меду вцiдять, цей каламутний, – звелiв вiн так, щоб чув Рудницький, а потiм стиха добавив: – Омельковi передай, нехай носа на двiр не ткне, це по його душу.

– Та немае його, з Іваном десь поiхали…

– Добре… – Федiр хвилину зачекав. – Ну де вони там?!

– Несу, пане, – почув нарештi голос парубка, який бiг, несучи бутель з медом.

– Давай сюди.

Мовчки повернувся до свiтлицi i наповнив келихи. Рудницький недовiрливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очi вiд задоволення – мед був дiйсно набагато кращим.

– То пан не знае, за кого мова? – запитав вiн, пiдштовхуючи пусту чарку до бутля.

Федiр налив ще по чарцi i зламав гербову печатку, розвертаючи лист.

– Омелько Чорний? – мовив нарештi здивовано. – І що вiн накоiв?

– Багато чого. Найголовнiше – грабунок майонтку пана Станiслава Конецпольського, коронного гетьмана Речi Посполитоi! – щоб посилити враження вiд сказаного, поляк пiднiс угору вказiвний палець. – Загинули кiлька родичiв гетьмана, пограбовано i спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волiв би на власнi очi побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту.

Богун розвiв руками.

– Боюсь, пане ротмiстре, у цiй справi я нiчим не зможу допомогти, як би не хотiв задовольнити бажання гетьмана. Чорний дiйсно був тут. Але знайшов свое господарство занедбаним, а його родичi повмирали. Тож вiн подався невiдомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з вiйськового реестру, отже, мене його доля не цiкавить.

Рудницький спохмурнiв i вiдставив келих.

– Але пан мае знати: то е реблiзант! Спiльно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освенцоного, вiн обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упiймати сего янцихреста, вiн зробить справу, вельми бажану Богом.

– Я розумiю, пане Рудницький, але не спроможний допомогти. Омелька Чорного немае на хуторi, i мiсцезнаходження його менi невiдомо.

– Як багато часу вiн вiдсутнiй, проше пана?

– Близько двох тижнiв.

– Пся крев! – голос Рудницького став зверхнiм, навiть загрозливим. – Пан мае знати ще й таку рiч, що приховування карного злочинця теж потягне за собою вiдповiдальнiсть, i чималеньку.

Богун добавив у голос металу:

– Я повторюю, тут ви його не знайдете!

На хвилину запанувала гнiтюча мовчанка, потiм Рудницький розв'язно вiдкинувся, спираючись спиною на пiдвiконня.

– Добже! Бардзо добже, – на обличчi в нього сяяла посмiшка, хоча очi палали невгамовною люттю. – Маю вам сказати, що, окрiм сказаного ранiше, е ще деякi мотиви для того, аби спробувати пригадати, де Чорний.

– І в чому вони покладаються?

– Наприклад, у тому, що пан староста зацiкавлений надмiрно в арештi злочинця i як результат цього – в прихильностi коронного гетьмана. Напевне, тому вiн просив вам передати, що ви все ще знаходитесь у судовiй тяжбi з паном Замойським з питань належностi грунтiв, на яких побудовано ваш майонтек.

– Я добре пам'ятаю про цi обставини, – прикрив очi Богун.

– Тож?

– Пане Рудницький, хочу сказати вам: я свято вiрю в закон, суд i Рiч Посполиту, тож даремно лякаете.

– Ви впевненi?

Богун витримав палаючий погляд.

– Так, я цiлком впевнений, – твердо мовив вiн.

Обидва встали.

– Що ж, обiд готовий. Запрошую пана ротмiстра покуштувати, чим Бог надiлив.

– Дзенькую, – повним презирства голосом вiдповiв Рудницький. – Скоро пан не буде мати можливостi приймати шляхетних гостей, тож iз задоволенням наостанок складу йому компанiю.

Рушили до великоi свiтлицi, де, за наказом Богуна, було приготовано справжнiй бенкет. Рудницький лютував. Вiн, хоча й намагався виглядати спокiйним та насмiшливим, з великими зусиллями тамував злiсть i розчарування, адже мав своi дивiденди в разi успiшного виконання особистого прохання коронного гетьмана. Отже, тепер, пiсля того, як Богун вiдмовив посприяти, поляк вирiшив не лише викласти все старостi в необхiдному свiтлi, а й самому всiма силами сприяти негайному покаранню цього нахабного реестровика, який став на завадi його планам. Хоча, якби пан Рудницький пильнiше вивчив справу, за яку вирiшив взятися, у нього неодмiнно поменшало б ентузiазму i надiй на швидку помсту.

Усе вiдбулося на початку жовтня 1626 року, рiвно через рiк пiсля нещасливоi для козакiв Курукiвськоi битви, коли один з кандидатiв на ханський престол, Нуреддiн-салтан, напав на центральноукраiнськi землi з багатотисячною ордою кримських i буджацьких татар. Пройшовши за якi-небудь два днi степи Дикого Поля, вiн став кошем пiд стiнами Бiлоi Церкви. Новопризначений рейментар коронних вiйськ на територii Украiни Стефан Хмелецький, який до недавнього часу обiймав посаду хорунжого Брацлавського воеводи i лише мiсяць тому прийняв командування, спiшно вирушив назустрiч Нуреддiну з двома тисячами кварцяного вiйська i кiлькома надвiрними хоругвами Томаша Замойського. Того самого, з яким тепер був у тяжбi Богун. Хмелецький стрiмко просувався до Бiлоi Церкви, одночасно вирядивши гiнцiв до реестрового козацького гетьмана Михайла Дорошенка, з наказом приеднуватись до нього, що Дорошенко, не гаючись, i зробив. Шiсть тисяч козакiв, все, що залишилося вiд вiйська пiсля Курукiвськоi угоди, скоро приеднали своi хоругви до штандартiв Хмелецького, спiльно з ним форсували Рось i пiдступили пiд татарський кiш.

Доля була неприхильною до Нуреддiн-салтана. Побачивши авангард польського вiйська, вiн сприйняв його за основнi сили i, з огляду на, як йому здалося, невелику кiлькiсть ворожого вiйська, кинув у бiй своiх вершникiв, усупереч традицiйнiй татарськiй тактицi приймати бiй у кошi. Помилку було з'ясовано досить швидко – регiменти Хмелецького, що iх на деякий час затримав напiвзруйнований вал стародавнього, побудованого ще Ярославом Мудрим, Юр'ева, почали швидко пiдходити й оточувати орду. На додаток розпочалася сильна злива, розмочивши тятиви на луках i порох на пановках, тож дуже скоро зчинилася кривава рукопашна битва – татарське лихо i козацька слава. Саме тодi Вороновицька сотня Брацлавського полку опинилася серед почту Хмелецького, який кинувся в битву в перших лавах. Сп'янiлий вiд пiснi мечiв рейментар усе далi й далi врубувався у ворожi натовпи, не помiчаючи, що залишив позаду хоругву крилатоi гусарii, на чолi якоi починав битву. Не бачив навiть, що ординцi навмисне почали пiддаватися, одночасно вiдсiкаючи його i ще кiлькох товаришiв вiд решти гусарii. Та оказiя неодмiнно мала закiнчитись полоном Хмелецького, тому що викуп за такого бранця, в разi його захоплення, мiг би виправдати татарам значнi жертви. І якби не втручання пiвсотнi козакiв пiд приводом сотенного хорунжого Богуна, так напевне i сталося б. Козаки на власнi груди прийняли всю лють ординцiв i вистояли-таки, дочекавшись пiдмоги, самi серед кiлькатисячного ворожого вiйська. А пiсля розгрому татар Федора покликали до шатра Хмелецького. До оксамитового мiшечка iз золотими i коштовноi турецькоi шаблi приеднався щирий потиск руки Хмелецького та його завiряння:

– Вiд цього дня, шляхетний лицарю, знай: я завдячую тобi власним життям та волею i завжди радий бачити тебе у своему домi. Якщо якiсь негаразди псуватимуть твое життя, ти лише дай знати, i я докладу всiх можливих зусиль, щоб повернути свiй борг. Жалкую лишень, що не всi в сеймi розумiють: сила i гонор Речi Посполитоi багато в чому лежать на мужнiх плечах подiбних до тебе воiнiв…

Отже, тепер вороновицький хорунжий не був беззахисним перед Рудницьким i його сюзеренами. І хоч скрипiв зубами вiд думки, що мусить йти на поклон до ляхiв, усе ж тепер Федiр мав змогу дiяти супроти своiх здирникiв iхньою зброею…

Через двi години, не дивлячись на близьку нiч i темряву, котру та мала принести, Рудницький, захмелiлий i спокiйний, виiздив з хутора на чолi свого невеличкого загону. Ночувати вiн мав у Кальнику, але до того йому ще дещо належало зробити. Цей дурний схизмат намислив собi, що дiзнатися про потрiбне можливо лише користуючись його прихильнiстю! Свята простодушнiсть. Хiба вiн, Рудницький, виходець з бiдноi околичноi шляхти, яка в рiдному Самборi мало чим вiдрiзняеться вiд пiдлих хлопiв, змiг би досягти всього, що мае, якби виконував усi покладенi на нього завдання, покладаючись лише на господарське слово? Звичайно, нi. Але ж Богун не едина людина на хуторi! Тож за допомогою Дiви Марii все може пiти на краще, а тодi можна й просити пана старосту, щоб згадав у присутностi коронного гетьмана iм'я того, хто посприяв, аби ясновельможний мiг задовольнити свою жадобу помсти. А там хто знае! Адже фортуна – то цiлком непередбачувана кобета!

Тим часом назустрiч польському загону, в напрямку хутора, iхали, безтурботно розмовляючи, двое вершникiв. У вечiрнiй тишi на сотню крокiв лунав хрускiт пiдталого за день i тепер замерзаючого снiгу, брязкiт збруi i голоси.

– А от ще шпага, Омельку, шпага! Хiба не добра зброя?

– Mo' кому й добра, – знизав плечима Омелько i потер кожушаною рукавицею знiвеченого носа. – Зимно, у бiса та його неньки!

– Нi, ти поглянь, – не вгавав Іван, – от вона хоч i легенька… Але, головне, ii швидкiсть. А вiдстань, на яку можна дiстати! Це ж у випадi… – Іван примружившись пiдрахував, – пiвтора сажнi, нiяк не менше!

– То й що?

– Як що?

– Та хоч i три сажнi. А як на супротивниковi панцир?

– Ну…

– Ось тобi й ну! Шпага е колючою зброею. Нею мусиш вишукувати слабкi мiсця в захистi супротивника, а на це не завжди маеш час, це – по-перше. Далi: пiд час комонноi сутички багато в чому вона поступаеться шаблi, це – по-друге. А якщо вражений противник у гарячцi бою по лезу до тебе кинеться, чим спиниш? А ти як думав, i таке бувае! Тут сила потрiбна, щоб спинити. Шабелька, вона як жiночка, ii кохати потрiбно, голубити, а ти – шпага! От скажи, як мислиш, чому в шаблi лезо загнуте?

– Не знаю, – зiтхнувши зiзнався Іван.

– А тому, голубе, що коли рiжуча поверхня завернута по колу, кожна ii п'ядь рiже, як двi п'ядi прямого леза. Ось i виходить: сила i разючiсть, як у справжньоi бастарди,[18 - Бастарда, або «меч у пiвтори руки» – меч з прямим довгим лезом, удари яким наносили як однiею, так i двома руками.] а вага вдвiчi менша – звiдси й швидкiсть.

Іван деякий час iхав мовчки, потiм ще раз зiтхнув.

– Ти так багато знаеш, Омельку. Менi стiльки за все життя не пiзнати…

Омелько у вiдповiдь посмiхнувся:

– За те не журись. За такою наукою в Сiч iдуть. Там, серед братчикiв, швидко опануеш, як Аз та Буки.

– А ти ось на Сiчi був, розкажи, як там воно?

– Добре там Іване, вiльно. За таке життя що хоч вiддаси, хоч душу Боговi. Там козак – усе! Сьогоднi пан, а назавтра може й пропав, але навiть не це головне. Розумiеш, там людину видно наскрiзь, що воно за одно. Тому справжньому лицаревi там просто i добре жити.

– А-a, – протягнув Іван, хоч i зрозумiв не все зi сказаного, – а чому ж ти тодi на Сiчi не залишився?

– Я? – Омелько всмiхнувся i дiстав зi шлика люльку. – Щоб постiйно там жити, то я не здатен. Занадто жiноцтво полюбляю. А так, у похiд, то воно нiколи не пiзно. Сiчова брама завжди вiдчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навеснi й подамся, на морi козацького щастя спробувати.

– А мене вiзьмеш? – очi Івана аж засвiтилися.

– Не зарано?

– Нi!

– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.

Плечi в Івана опустилися.

– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю i все, що панотець загадають, а вiн все одно не задоволений…

– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твiй час.

Раптом, перериваючи розмову, з чагарникiв, що росли обабiч дороги, з трiском i хмарками снiговоi куряви вихопилася i побiгла навперейми вершникам темна постать.

– Тпр-ру! – натягнув Омелько повiд наляканого коня, одночасно вихоплюючи iз сiдельноi кобури пiстолет. – А я зараз якомусь дурневi як шмальну!

– Не стрiляйте! Дядьку Омельку, не стрiляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впiзнали молодшого сина Охрiменка – дванадцятирiчного Миколку.

– Ти чого кидаешся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.

– Мене батько послали, – тремтячим вiд холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тiкати вам потрiбно, дядьку Омельку!

– Це ж ще чому?

– Ляхи за вами приiздили. Я сам чув, як жовнiри мовили, що лиш упiймають, так одразу ж на палю i посадовлять.

Омелько пошкрябав пальцями кiлька днiв неголену щоку.

– Так ось… Ну що ж, зачекаемо, доки поiдуть.

– Не можна! Нiяк не можна! Тато казали: на хуторi iуда е. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблi битися поiхали, зараз, певно, навперейми поспiшають.

– Отакоi! – Омелько подивився на Івана.

Іван повiльно похитав головою.

– Не дивись так… Чуеш?! Не дивись, Омельку! Це не мiг зробити батько.

– Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.

Іван торкнув острогами коня i за мить зрiвнявся з Омельком. Той похапцем пiймав його голову i притис до грудей.

– Прощавай, брате. Видно, доля по-своему покладае, мушу ранiше, анiж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять рокiв не повернуся i звiстки не матимете, все мое майно за тобою. Бiля хати, пiд сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько рiзко вiдсторонив Івана. – Давай iдь. Будуть запитувати, скажи: вiн щойно почув, як хтось наближуеться, i утiк.

– Омелько! – ошелешений усiм, що вiдбувалося, Іван учепився тому в жупан i не вiдпускав.

– Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом Іванового коня так, що той скочив на кiлька крокiв i захропiв. – Не стiй, малий! Бог дасть, побачимося!

І вiн не гаючись повернув коня i почвалав у густiючi сутiнки. Краем ока Іван побачив, як Охрiменкiв Миколка прожогом кинувся до чагарникiв, з яких так несподiвано з'явився хвилину тому. Зiтхнув. Далеко попереду, наближаючись, чувся стукiт копит загону Рудницького. Рiшуче смикнув Іван за повiд, спрямовуючи коня назустрiч жовнiрам баским клусом. Незабаром, за пагорбом, побачив iх самих – ляхи iхали по двое в ряд, високо здiйнявши у вечiрне небо темнi ратища списiв. У нiс усе ще били гiркi пахощi тютюну, пороху та фарбованого сукна, що iх вiдчув, ткнувшись обличчям в Омелькового жупана, а у вухах дзвенiло оте: «прощавай, брате!». Сам того не розумiючи, Омелько вперше говорив з ним не як старший з молодшим, а як побратим. Слiз не було. Була лише злiсть та рiшучiсть.

– Анi руш! – почув Іван брутальний голос, як тiльки порiвнявся з поляками.

Вiн мовчки притримав коня. Скоро до нього пiд'iхав багато вбраний шляхтич.

– Ти естиш Іван Богун?

– Так.

– Де Омелько Чорний?

– Не знаю.

Шляхтич роздратовано схопився за батiг.

– Скурв'яче колiно! Кажи негайно, iнакше я тебе, лотра, примушу це зробити!

– Я не знаю! – уперто повторив Іван.

– Добже! То е добже! – хижо осмiхнувся Рудницький i оперезав хлопця батогом.

З несподiванки Іван ледве втримався в сiдлi. Кров раптово вдарила йому в голову, i вiн з криком обурення вихопив з пiхов шабельку.

– Пся крев! Це стае навiть цiкавим. У сих скажених псiв козакiв скаженi навiть цуценята! – засмiявся Рудницький i повернувся до одного з шеренгових. – Януше, полоскочи його списом. Тiльки так, щоб вiн ще деякий час мiг говорити.

Януш – дебелий жовнiр у вкритих памороззю обладунках, схилив спис i почав наближатися. Іван заворожено дивився на спрямовану в його груди рихву, але не торкався з мiсця. Лише мiцнiше стискав рукiв'я шаблi. І в цю мить оглушливо та несподiвано для всiх ударив мушкетний пострiл. Рудницький, не встигнувши навiть кавкнути, полетiв з коня. Швидко, моторошно, наче мiшок. Іван блискавично повернув голову в бiк, звiдки почув пострiл. Не далi, як за сорок крокiв, за рiдким кущиком верболозу Омелько закладав за спину мушкет.

– Гей, собаки! Чи ви не по мою душу?! – i вiн щосили уперiщив коня. – Ловiть!

За хвилину бiля Івана залишився лише кiнь невдахи Рудницького i вiн сам, ногою заплутавшись у стременах, з широко розкритими невидющими очима i темною плямою на лобi. Іван неспiшно торкнув коня, об'iхав розпростерте на землi тiло i подався до хутора. Сутiнки приховували посмiшку на його обличчi. Вiн не мав сумнiвiв – Омелька iм нiзащо не нагнати. Колесо долi стрiмко пiдхоплювало Івана, i вiн вiдчував: золота пора дитинства залишаеться позаду. А попереду… Один Бог знав, що чекае його попереду.




Роздiл II





І


Терпкий, сповнений ароматами перегрiтого степу вiтерець розчiсував неслухняну тирсу, утворюючи в нiй важкi темно-зеленi хвилi. Звiдкiлясь з височини подавав свiй пронизливий голос сокiл, якому вторив безтурботними переливами життерадiсний жайворонок. Сонце, не дивлячись на те, що наблизилося вже до заходу, все ще вiдчутно припiкало. Козацькi конi, немов човни, якi неквапно прорiзають рiчковi хвилi, розтинали могутнiми грудьми море степових трав. Одразу ж за вершниками трави знову змикалися, чим доповнювали подiбнiсть до безмежних морських просторiв. Далеко на обрii, вкрита iмлою вiдстанi, застигла, немов острiв серед океану, одинока могила. Нiмий свiдок столiть, що пропливли над нею, майже не змiнюючи вигляду ii урочистоi непорушностi над степом. А степ жив. Гелготав, шипiв, цвiрiнчав i ревiв з рiзних сторiн на прибульцiв, якi мали нахабнiсть тривожити його спокiй. Мало не щохвилини з-пiд кiнських копит вистрибували курiпки, зайцi та лиси. Стрiмко пiрнала у трави вигрiта на сонцi гадюка, важко пiдiймала свое тiло в повiтря невправна дрохва. Час вiд часу, лякаючи коней, десь здалеку долинало густе басовите ревiння чи то тура, чи то казкового полоза – змiя, який, згiдно з чутками, мiг розчавити, опутавши мiцними кiльцями, вершника разом з конем. Але на обрii не виникало жодного руху, лише одвiчнi хвилi у високих травах.

Надвечiр пласка немов стiл рiвнина почала виказувати невидимi здалеку зморшки мiсцевостi, дорога нарештi пiшла похило донизу, i за пiвгодини невеличка кавалькада вершникiв почала збiгати стрiмким схилом глибокоi балки. Утворена природою схованка серед степу мала продовгастий перетин, була близько версти завдовжки i не бiльше пiвтораста крокiв завширшки. На порослому кущами верболозу i шипшини сподовi балки виблискувала у променях вечiрнього сонця невеличка калюжка-озерце, один берег якого був вкритий очеретом та паростками запашного татариння, а другий, дещо вищий, смарагдовим килимом невисокоi трави. Там розкинули над плесом своi могутнi крони три кiлькасотрiчних дуби. До них i спрямували коней потомленi мандрiвники. Зiйшли в затiнку дерев з коней i повели змучених спрагою тварин до води. Конi пили довго, грузнучи переднiми ногами в намулi, стригли вухами, вiдганяючи настирливу комашню, що хмарами здiйнялася з очеретiв i миттю налетiла на них, як на безкоштовний бенкет.

Іван Богун, насолоджуючись тихою красою краевидiв, пройшовся берегом. Окрiм того, що мiсцина була на диво живописною, а сонце сiдало i забирало за собою спеку, вiн уперше за цiлий день змiг розiм'яти затерплi вiд верховоi iзди ноги, тож вiдчуття землi пiд ногами поповнювало лiричний настрiй юнака. Ще зранку вiн був у Чигиринi, а тепер ось воно – Дике Поле! Таемниче i безмежне, величне i вкрите козацькою славою. Скiльки ж чувано про нього, скiльки разiв бачене воно в юнацьких мрiях та снах…

Невеличкий загiн охочих – лише шiсть вершникiв, пiдiбрався в шинку пiд Замковою горою в Чигиринi ще кiлька днiв тому. Пристав до них i Іван, зачув-бо: на Сiч подорожують. Вiд тiеi пори Іван мiсця собi не знаходив, хотiв не гаючись вирушати, та де там! Ватагу очолили двое спритних, але не дуже поспiшливих запорожцiв – Кiндрат Макогiн та Васюк Зоря. М'яко кажучи – непоспiшливих. До них приеднався iеромонах Інокентiй, якого архiмандрит самоi Киево-Печерськоi лаври особисто рукоположив на посаду попа сiчовоi церкви Святоi Покрови, йдучи назустрiч проханням запорожцiв, якi на той час залишилися без панотця. Четвертим прибився обдертий гультiпака на iм'я Мiсюрка. Його кiнь у досить недешевому рондику i оксамитовий гаман, повний щирого золота, зовсiм не гармонували з довгим скуйовдженим волоссям, подертою свитиною i босими зашкарублими п'ятами. Але нiхто не запитував, звiдкiля в Мiсюрки такi грошi. Досвiдченi розумiли i тому не питали, недосвiдченi знизували плечима. До цих недосвiдчених вiдносилися Іван Богун i Данило Нечай – випускник Киiвськоi бурси, який одразу ж пiсля виходу за ворота братськоi школи пропив усi книжки, вимiняв рясу на каптан i подався на Запорiжжя.

Познайомилися, як уже вiдомо, у шинку. Богун сидiв бiля крихiтного вiконця, за почорнiлим вiд часу i тисяч рукавiв столом i iв, запиваючи пивом, смажену зайчатину, коли вперше зустрiвся з майбутнiми попутниками. Не дивлячись на обiдню пору, в шинку було малолюдно. Окрiм нього i гучноi компанii в кутку, не було жодноi людини. П'ятеро його майбутнiх попутникiв гуляли по-козацьки.

– Гершко, жиде, а йди-но сюди! – мовив дiловито один з них.

Гершко – огрядний представник нацii шинкарiв та орендарiв, з довгими смолянистими пейсами, зодягнений у широчезну брудну опанчу i мащенi гусячим жиром чоботи, запопадливо наблизився до козакiв. Маснi губи пiд його орлиним носом розповзлись у догiдливiй посмiшцi.

– Що пан мае до мене? Я таки маю для пана все, що той забажае!

– Тю! Та невж-же? – язик козака, який говорив (Васюк Зоря), помiтно виходив з покори господарю.

Другий запорожець (Кiндрат Макогiн), пiдняв голову зi столу, де вже деякий час вiдпочивав, i навiв очi на шинкаря.

– Т-треба б пейси йому повисмикувати.

– Зачекай, – пiдняв руку Васюк. – Гершко! Дай горiлки. В нас панотець тверезий.

Інокентiй, що теж добряче сп'янiв, вiдчайдушно замахав руками:

– Од диявола сiе! Геть, христопродавцю, я бiльше пити не буду!

Але Васюк не вгавав:

– Ну то бурсак вип'е чи он пан Мiсюрка.

Мiсюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'емистому коряку.

– К бiсу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!

Гершко iз сумнiвом подивився на «пана Мiсюрку». Той недбало витяг з кишенi цехiна[19 - Цехiн – старовинна iталiйська золота монета] i пожбурив ним у шинкаря.

– Тримай.

Макогiн повiльно пiднявся.

– Таки повисмикую.

Васюк Зоря недбало вiдмахнувся, i Кiндрат знову впав на лаву. Позiхнув.

– Потiм висмикаю.

Бурсак Нечай мовчки палив люльку, пiдсмiюючись з п'яноi розмови. За хвилину на столi стояла величенька сулiя меду. Вiн, зiтхнувши, подивився на неi, потiм на присутнiх за столом i нарештi кинув погляд на Івана.

– Рятуй, чоловiче, – посмiхнувся вiн до Богуна. – Самi не подужаемо.

– Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам…

Двiчi Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожi на самотi вiн був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжнi запорожцi! І його кликали до них за стiл, як рiвного до рiвних! Скоро невiдомо-звiдки з'явилися музики, в яких Макогiн жбурнув жменею срiбла, i гулянка покотилася, набираючи оберти. Тодi й домовилися вирушати на Сiч разом, перед сходом сонця…

Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся i вiдчув, що знаходиться в соломi, маючи перед очима якiсь скрiпленi мiж собою бруси грубо обтесаного дерева i вкритi пилом та добряче утоптанi чоботи. Над чобiтьми починалися холошi мащених дьогтем шаровар i поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледiти оберемок соломи, але з-пiд нього лунало таке могутне хропiння, яке наводило на думку про присутнiсть там когось з вчорашнiх знайомцiв. Вiд спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарiкаючи, Іван вилiз iз соломи i лише тепер помiтив, що вiн знаходився на великому возi, до половини закиданому соломою. На зеленiй ковдрi трави поряд покотом спали Нечай з Макогоном, а з-пiд воза стирчали ноги iеромонаха. Іван озирнувся навкруги. Поблизу, крокiв за тридцять вiд нього, знаходився колодязь. Поряд з ним у дерев'яному жолобi таляпалися, крекчучи, качки, а на чорному вiд часу i дощiв зрубi стояло воно! Вiдро! Вiдро з прохолодною водою, яка скапувала з дощок зрубу в невисоку кропиву унизу.

З насолодою Богун напився з вiдра, а решту води, перевернувши, вихилив собi на голову. Це принесло нi з чим не зрiвняне полегшення. Зiтхнувши, подивився на небо – до пiвдня залишалося не бiльше години.

Коли Іван повернувся до воза, картина там дещо змiнилася. Інокентiй стояв на землi, клав хрести, бурмотiв i витягував з бороди солому. Кiндрат Макогiн, стоячи поряд, порпався в кишенях. Нарештi нашкрябав кiлька мiдякiв. Зiтхнувши, вкинув назад.

– Що за вiз? – запитав вiн невiдомо в кого.

– Мiсюрка вчора купив, – вiдповiв йому хрипким голосом Васюк Зоря.

– На бiса?

– У нього спитай, вiн його тобi подарував.

– Менi? – недовiрливо ткнув себе у груди Макогiн.

– Атож.

Макогiн повернувся i покрокував до шинку.

– Гершко! Гершко, жидiвська твоя душа! А купи вiз, чуеш…

Решту дня Інокентiй разом з Іваном проходили мiстом. На другий день з'явився Мiсюрка. У лундишевому[20 - Лундиш – тонка шерстяна тканина, котру почали виробляти у шведському мiстi Лунда.] каптанi, з пiдбитим оком i повним гаманом. Іван, Інокентiй та Нечай пiшли купатися та прати одяг до великого ставу за Замковою горою… Коли нарештi виiздили четвертого дня, на Мiсюрцi вже не було лундишевого каптана. Свiтили латаними сорочками й обидва запорожцi…




II


Багаття трiскотiло, весело споживаючи сухий хмиз, у казанку сходила бiлою пiною тетеря,[21 - Тетеря – страва, яка являла собою зварену на квасу житню муку.] а неподалiк похропували, пасучись, спутанi конi. Запорожцi безжурно потягували люльки i очiкували на вечерю. До гурту мовчки пiдiйшов Нечай i висипав iз сорочки кiлькадесят величезних ракiв. Заходився натягувати шаровари.

– Дивно сiе, – озвався iеромонах, – столь крихiтне плесо водяне, акi калюжа на весняному шляху, а скiльки в нiй тварi Божоi плодиться! Благодатний се край, воiстину благодатний!

– Це ще що, отче, тут у нас сила рiзноi звiрини водиться. А що вже у плавнях! А у Днiпрi! Сам от осетра руками упiймав, то трое не могли на берег виволокти. iй-бо не брешу! Конем зачiпляли, – вiдповiв йому Васюк Зоря.

– Еге ж, благодатний край, – повторив ще раз Інокентiй, – а все ж пустиня. Немае тут людини, не проживае. Стогне душа православна пiд п'ятою римськоi церкви, взивае до Бога всяк сущий, а сюди не поверне стопи своi. Проклято в обителi сiй.

– Дике Поле… – дивлячись на танцюючi язики полум'я, протягнув Макогiн.

– Чому проклято, отче? – не зрозумiв Іван.

– Та нiчого воно не проклято! – вiдмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так i чигають iроди. Ну нiчого, ще подивимося… Вони й зараз не так вiльно себе тут почувають, як ранiше. Бувало, дiд розповiдав, табуни своi у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть.

– А на бiса? – обiзвався Мiсюрка. – Щоб пани своi фiльварки тут заклали i ярмо тобi на шию натягли?!

– Менi? – Васюк заклав оселедця за вухо. – Заслиняться!

– Магометанин есть суть од диявола, ворога людського, – пiдняв палець угору Інокентiй, – брань з ним мае чинити всяк православний, iже архангели з бiсами i тьмою брань чинять.

– А тобi, пане Мiсюрко, бачу, мiцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Мiсюрку мовчазний Макогiн.

– Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь.

– На те й вона, Сiч-матiнка, – вишкiрився Васюк Зоря.

– А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далi Макогiн, – часом не гiршi за братiв-християн.

– Богохульствует! – отець Інокентiй грiзно подивився на Кiндрата.

– Це як хто бачить, – не здавався Макогiн, – тiльки з ними часом легше порозумiтися, анiж з ляхами. Я от вiсiм рокiв коронi служив, за них, собак, груди пiдставляв, а яка за те дяка? Виписали з реестру, i дiло з кiнцем. Іди, козаче, пiд пана… Дзуськи!

Іван насторожився.

– Ти в якому полку служив, Кiндрате? – запитав вiн трохи згодом.

– У Брацлавському, тобi що?

– У Брацлавському! – зрадiв Богун. – Може, знаеш такого – Омелько Чорний? Вiн Вороновицькоi сотнi був козак. Уже п'ять рокiв, як до вас на Низ подався, i нi слуху нi духу.

– Омелько Чорний? – Макогiн замислився. – Нi, не чув. За п'ять рокiв багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?

– Нi, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять рокiв – великий шмат часу. Он гетьманiв одних скiльки помiнялося, кошових… Бувае, часом через кiлька мiсяцiв на Сiч повернешся, глипаеш – через одного незнайомi. Слава, вона крiвцю полюбляе.

Іван мовчав. Вiрити в те, що Омелько загинув, йому не хотiлося. Тодi чому ж пропав, чому жодноi звiстки не подав за стiльки часу? Для юнака, яким був Іван, п'ять рокiв вважалися надзвичайно великим термiном.

Але все ж вiдсутнiсть звiсток вiд козака була цiлком зрозумiлою. Ляхи мало вiд лютi не луснули, коли вiн утiк, застреливши шляхтича. Вiдстояти хутiр для Федора Богуна тодi коштувало неймовiрних зусиль, безкiнечних подорожей до Кальника i Брацлава, та багатьох нових сивин. Допомогло, урештi-решт, лише заступництво Стефана Хмелецького. Цей благородний чоловiк i справжнiй шляхтич цiнував своiх пiдлеглих за мужнiсть, силу духу i вiйськову майстернiсть, а не за польське походження i католицьке вiросповiдання. Вiн добре пам'ятав Бiлоцеркiвську битву, хорунжого Богуна та його вiдданiсть. Тож без зайвих запитань взявся владнати справу iз Замойським, i скоро все було вирiшено. На деякий час старостинськi посiпаки забули дорогу до Богунового хутора. Але про Омелька не забували. Розпитували по околицях, по мiстечках та селах. Так, мовляв, i так, чи нiде не з'являвся бува козак з розрубаним колись носом, рубцями вiд опiкiв на шиi та без одного вуха. Добрi люди розповiдали про тi розпитування Богуновi, тож вiн про все знав. А от зрадника на хуторi так i не знайшли. Скiльки не придивлялися Богун з Охрiменком до навколишнiх, так i не могли зрозумiти, хто пiдказав тодi Рудницькому, де шукати Омелька. Врештi махнули рукою, Бог скарае… Коли Івановi виповнилося дев'ятнадцять, Федiр благословив сина, вивiв зi стайнi найкращого жеребця, зняв зi стiни коштовну турецьку шаблю, укритий срiбною чеканкою англiйський мушкет i пару пiстолетiв, сказавши такi слова:

– Як мiг, доглядав я тебе, Іване. Чому змiг, навчив. Настала пора на Сiч тобi вирушати, науки та слави козацькоi добувати. Знай: сила та воля або мед п'е, або кайдани тре. Дивись тепер сам, як по правдi на свiтi жити. Дасть Бог – повернешся славним лицарем, а нi… На все Божа воля. Яким шляхом пройшов я, такий уготовано i тобi.




III


На шостий день подорожi безмежними просторами запорiзьких вольностей мандрiвники нарештi наблизилися до долини, серед якоi нiс своi води Днiпро. Ще за кiлька верст з верхiвки безiменноi могили побачили широку, порiзану затонами i островами стрiчку древнього Славути-Борисфена. Там, у далечинi, лежав укритий iмлою острiв Томакiвка, за ним, нижче по течii, трохи менший – Бучки. А праворуч, закрита поки що вiд мандрiвникiв високими очеретами плавнiв, мала знаходитися Сiч.

У той час козацька столиця стояла на правому березi Днiпра, в урочищi Микитин Рiг. Як казковий Фенiкс, палала вона багато разiв до цiеi пори i пiзнiше. І повставала iз згарищ. Хортиця, Томакiвка, Базавлук, Микитин Рiг, Чортомлик, Пiдпiльна… Де тепер ти, славо козацька? Довго гуляла степами, била татар, лякала туркiв, пускала лядськоi кровi. Викохала Хмельницького, застогнала вiд кривавих пазурiв Петра i сконала, добита Катериною. Але й тодi не скiнчилася наруга! Прийшли iншi, розкопали могили, розмили кiстки козацькi струменями днiпрогесiв. Навiть велич Днiпрових порогiв утопили у водi, як топили в кровi найменшi натяки на здоровий глузд. І дiйшов до нас, прапотомкiв, лише сiрий та безликий Нiкополь, у якому вже мало хто й знае, що жие там, де колись стояла славна Микитинорiзька Сiч…

Конi, вiдчувши близький вiдпочинок, пiшли дещо жвавiше. Змiнилися i краевиди. Позаду залишилися безлюднi версти Дикого Поля. То тут то там можна було помiтити людей або ознаки iхньоi присутностi. Широкими дiлянками лежали викошенi на сiно трави, розходилися врiзнобiч битi дороги та стежки. Невеликими табунцями паслися конi, чути було спiв та голоси. Дорогою мандрiвники обiгнали десяток важких возiв ущерть завантажених мiшками з мукою i вкритих просмоленою парусиною. Назустрiч пройшов обоз, вiд якого в носi залоскотало приемно та смачно – на сотнi крокiв понесло запахом копченоi риби. Круторогi трудяги-воли хоч i повiльно, але без натуги волокли вози на кованих подвiйною залiзною шиною колесах. На возах поверх парусини лежали бронзовi вiд загару запорожцi, одягненi в самi лишень шаровари, з довгими, немов змii, оселедцями на голених головах. Здалеку почулася стрiлянина.

– Або навчаються, або гуляють, – флегматично помiтив Зоря. Козаки на возах не повели i вухом.

Проiхали ще пiвгодини. Назустрiч почали з'являтися пiшоходи. Неквапно йшли вони у своiх справах по двое, по трое або одинаками. Івана дивувало те, що на нього i решту подорожнiх нiхто не звертав уваги. Це пiсля цiлого тижня мандрiвки через безлюднi степи?!

– Даниле, а нам не радi! – жартiвливо завбачив Богун, звертаючись до Нечая, з яким встиг добряче заприятелювати за цi кiлька днiв.

– Нiчого, ще пiзнають! – i собi посмiхнувся Нечай.

Вiн, як i Богун, був сином дрiбного украiнського шляхтича i козака, тож вимрiяв свою появу на Сiчi в сотнях мрiй i був сповнений найчестолюбнiших планiв. Якщо сказати точнiше – навiть руки чесалися кинутись у бiй, здобути славу i повагу. Тож не дивно, що останнiй рiк у бурсi був для Данила справжнiм випробуванням…

Нарештi проминули неглибоку долину, з якоi дорога виходила навскоси, оминаючи невисокий пагорб, виiхали наверх i спинилися. Перед захопленими очима приятелiв лежала вона – Сiч!

У променях вечiрнього сонця, огорнута безмежно блакитними водами Днiпра, велична i неймовiрно гамiрлива пiсля тишi Дикого Поля, козацька фортеця виглядала справжнiм великим мiстом. Обставлена коморами, сiнниками, шинками та ще казна-якими халабудами торгового передмiстя, гордовито здiймала вона поверх високого валу могутнiй дубовий частокiл i високi, критi гонтою[22 - Гонта – дранка, невеличкi дощечки, якими покривали дахи.] вежi. У глибокому ровi перед валом текла темна вода Днiпра, запущеного сюди для оборони. З веж, яких Іван нарахував аж вiсiм, блищали начищеною бронзою в сонячних променях жерла чималеньких гармат. Іван i Данило захоплено стояли, розглядаючи фортецю, кiлька хвилин. Опам'ятались, тiльки коли помiтили, що залишилися далеко позаду своiх супутникiв.

На вузьких, хаотично проведених вуличках сiчового передмiстя козакiв зустрiв справжнiсiнький Вавилон. Здавалося, тут не можна було зустрiти хiба що ескiмоса. Ось пiд солом'яним навiсом, що його пiдтримували нетесанi сосновi палi, розклав свiй барвистий крам носатий вiрменин. Голосно та пискляво зазивав вiн покупцiв, перемiшуючи ламану украiнську мову зi своiм тарабарським нарiччям. Далi, виблискуючи чорними оливами очей та показуючи в посмiшцi мiцнi бiлi зуби, стояв на порозi кузнi спiтнiлий циган. Щось гелготав двом замурзаним циганчатам, якi з вереском копирсалися в пилюцi. Далi гордовито походжав, роздивляючись перехожих у лорнет на срiбному рукiв'i, шведський купець. Буклi рудоi перуки, блакитне сукно каптана та корабель, навантажений сувоями мануфактури, який стояв серед сiчовоi гаванi, давали йому почуття безумовноi переваги над оточуючими. А ще бородатi московити з глиняним посудом, чорновусi волохи з плетеними з лози кошиками, кошами i саквами. Татарин з пiстолями, шаблями i шитими срiблом шовковими iджиарами[23 - Іджиари (тат.) – декоративнi шовковi рушники, котрi вишивалися золотою та срiбною нитками.]… Особливо запам'ятався жид, що поважно сидiв у фотелi, обставлений дiжками та сулiями з горiлками, винами i медами.

– Гершко? – не вiрячи власним очам, звернувся до нього Васюк Зоря.

Жид миттево пiдхопився на ноги.

– Таки я, мосьпане! – заскреготiв вiн. – Чого такий славний лицар забажае? Кращого, анiж у мене, не знайдете, не шукайте навiть. Не шукайте!

– Тьху, чорт нехрещений! Ти бачиш, Кiндрате?

Макогiн подивився без цiкавостi.

– Мабуть, на мiтлi летiв, антихрист.

Жид у вiдповiдь замахав руками так, що мало не повiдривалися рукави його опанчi.

– Як можна, пани! Вей’з’мiр! Хiба хочу? Мушу поспiшати. Гешефт! Ну то як? Маю гданську горiлку!

– Та йди ти к бiсу, iудо, – вiдмахнувся Зоря. – Я ледве пiсля Чигирина одiйшов.

Поiхали далi. За довгими рядами чумацьких возiв iз сiллю, селiтрою, зерном та порохом проминули кiлька шинкiв, i нарештi кiнськi копита гулко зацокотiли по дубовому настилу мiстка через рiв. Іван помiтив, що за допомогою хитромудрих канатiв i блокiв його можна було пiдняти, в разi необхiдностi, за допомогою двох-трьох козакiв. Крiм того, з вежi, що височiла над брамою, на мiст було нацiлено двi чималенькi гармати. Пiсля строкатого i багатолюдного базару мандрiвникiв зустрiчала могутня i добре захищена цитадель.

Ворота було розчинено настiж. Нiхто не запитував подорожнiх, хто вони, звiдкiля та задля якоi цiлi приiхали. Нiкому не були цiкавими люди, що прибули до Сiчi, кожен займався своiми справами. Упадало в око лиш одне: усе населення козацькоi фортецi було виключно чоловiчоi статi.

Зоря i Макогiн вiдстали ще за воротами – зустрiвши гурт знайомих запорожцiв, вони притримали коней i почали голосну бесiду, яка перемежалася майже закоханими «скурвий ти сину» та «на бiса твоiй матерi, ти ще не сконав?!». Згодом, махнувши головою на прощання, попрямував до сiчовоi церкви, яка здiймала в небо своi блискучi банi на протилежному боцi майдану, iеромонах, тож Іван з Данилом i Мiсюркою залишилися втрьох. Захоплено оглядали внутрiшнiй устрiй сiчовоi фортецi.

У широкому колi, що його утворював частокiл, мiстилися будiвлi, якi помiтно вiдрiзнялися вiд химерно забудованого передмiстя. Тут вiдчувався вiйськовий порядок i знання фортифiкацii. Уздовж частоколу, на вiдстанi тридцяти крокiв було утворено пустку для вiльного перемiщення гарнiзону у випадку вiйськовоi потреби. За нею, утворюючи велетенську пiдкову, розташувалися тридцять вiсiм довгих i приземистих будинкiв-куренiв. У довжину кожен мав по дев'яносто або сто аршин, завширшки не менше шести. Викладенi з грубих колод, вони були щiльно перемащенi глиною i вибiленi крейдою. Порiвняно невисокi дахи дбайливо викладено дерниною задля захисту вiд пiдпалювання. Невеличкi, немов блюдця, вiкна, були майстерно прикрашенi намальованими на вiконницях виноградними китицями, розмаiттям яскравих квiтiв та пофарбованi в теплi тони, тож в очi Івану так i стрибали промiнцi яскравих сонячних зайчикiв з вимитих зеленкуватих шибок. За церквою Святоi Покрови, куди не гаючись «спрямував стопи своi» iеромонах Інокентiй, стояли кiлька будинкiв дещо тонкiшого, анiж куренi, архiтектурного стилю, утворюючи спiльно з ними неправильне коло навкруг майдану. У цих будинках мешкала сiчова старшина на чолi з кошовим отаманом. У середину кола виступала вiйськова канцелярiя з високим дубовим ганком i приземиста будiвля пушкарнi. Бiля неi стояли ряди рiзноманiтних гармат, а оскiльки пушкарня виконувала ще й обов'язки буцегарнi, поблизу ii ворiт завмерли два запорожцi, озброенi самопалами. В серединi кола, утвореного будiвлями, знаходився майдан, настiльки великий, що мiг одночасно вмiстити не менше десяти тисяч людей.

І скрiзь були запорожцi. Чубатi i вусатi. В рiзнобарвних, надзвичайно широких шароварах, у каптанах, у свитках, у сорочках i гостроносих сап'янових чоботах. Із золотими кiльчиками у вухах, з люльками в зубах. З шаблями на поясi, з кобзою за плечима або й просто з пустими руками. Великi та не дуже, огряднi або жилавi, мовчазнi та балакучi, поважнi та поспiшливi, похмурi та веселi, хмiльнi та тверезi. Усi вони кудись йшли, стояли, сидiли або лежали. Сiч, одним словом, жила своiм звичним життям.

– Ну i куди б то нам податися? – нарештi запитав Нечай.

– Навiть не знаю, – розгублено вiдповiв Іван. Лише тепер вiн зрозумiв, що його задум вiдшукати Омелька серед цiеi круговертi не простiший, анiж iдея вiдшукати голку в копицi сiна.

– Треба до куреня якогось прибиватися, – обiзвався досвiдчений Мiсюрка, – тут так: зайшов у курiнь, бачиш мiсце – займай. Потiм до курiнного отамана звернемося. Сiч!

Хлопцi нерiшуче стояли на мiсцi.

– Ну я в Тимошiвський, у мене небiж там. А ви, якщо маете бажання, давайте за мною, – мовив Мiсюрка.

Вiн торкнув коня острогами i поiхав через витоптану тисячами нiг землю сiчового майдану, до одного з куренiв. Хлопцi, не сперечаючись, рушили слiдом. Врештi iм було байдуже, до якого куреня приеднатися.

Прив'язавши коней до конов'язi, зняли в порозi шапки i ступили до куреня. Зсередини житло запорозьких козакiв було таким самим простим та невибагливим, яким виглядало зовнi. Одразу ж за дверима, займаючи мало не третину всього примiщення, знаходились великi сiни, середину яких займала кабиця – чималий мiдний казан, який утримувався на закiптюжених ланцюгах. Ланцюги, у свою чергу, крiпились цвяхами до дубових бантин на стелi. Над казаном була облаштована чотирикутна залiзна труба з широким розтрубом, потрiбна для виведення диму. Пiд казаном розмiщувалось викладене плескатим рiчковим камiнням огнище. Позаду, пiд вибiленою крейдою стiною, знаходилися мiшки зi збiжжям, великi глинянi глеки, сулii i ковшi. Вiд сiней житлову частину куреня вiддiлювала промiжна стiна, дверi якоi знаходилися майже в кутку, тому що решту стiни займала викладена блискучими кахлями груба. Протилежну частину груби було пропущено крiзь стiну сiней у свiтлицю.

У самiй свiтлицi, на всю довжину ii вiд порога до покуття, стояло сирно – довгий стiл, схожий на тi, що знаходяться в монастирських трапезних. Зроблено сирно було з однiеi лише грубоi дошки, яка мала майже аршин завширшки, i пiдтримували ii вкопанi в землю стовпчики. Обабiч сирна розташувалися вузькi лави, а вздовж стiн, з трьох сторiн, був настелений з дощок помiст, який i замiнював козакам лiжка. Судячи з розмiрiв помосту, там одночасно могли влягтися кiлька сотень чоловiк. На покуттi, тобто в дальньому кутку, було вивiшено iкони рiзноманiтних святих у срiбних окладах, висiла зроблена зi щирого золота лампадка, що ii, очевидно, запалювали по святах. Зi стелi звiшувалося велике панiкадило, а вздовж решти стiн над помостом було вивiшено силу холодноi та вогнепальноi зброi. Крiзь численнi вiкна до куреня потрапляла цiлком достатня кiлькiсть свiтла.

Прибулi пройшли вздовж сирна i зупинилися поблизу гурту запорожцiв, кiлька з яких грали в карти, решта лiниво розвалилися на розстелених кожухах, пiдтримуючи неспiшну розмову.

– Петре, готуй чуба! – кинув один iз запорожцiв, покриваючи шiстки двома королями.

– О-о, голубе! Маеш нинi без чуба залишитися, – реготнув другий.

– Побачимо, – той, кого кликали Петром, жбурнув на помiст ще двi досить засмальцьованi карти, – бийся!

– Доброго дня, панове-молодцi! – весело кинув Мiсюрка.

– І вам такого ж, – вiдповiв один iз запорожцiв.

– До товариства вiзьмете?

– Якщо добрi люди, чому не взяти? Мiсця, слава Богу, всiм вистачить. Ходи давай! – звернувся вiн до сусiди.

Деякий час запорожцi грали мовчки.

– І що, либонь, багато братчикiв тепер у куренi? – знову запитав Мiсюрка.

– Та буде щось коло сотнi, – обiзвався другий козак. – Ви розташовуйтесь доки. За годину обiд. Зберуться братчики, прийде курiнний, тодi й потолкуемо, що ви за птицi.

Бiльше нi про що не запитували. Іван з Данилом покидали на помiст мушкети та пiстолi й пiшли порати коней. Мiсюрка постелив кожух i влiгся.

– Киньте моему Орлику, потiм розпряжу.

Нечай похитав головою, але погодився.

– Не шануе коня, – сказав вiн Івану, коли вони вийшли надвiр.

– Нiчого, доглянемо.

У сiнях куреня трое молодикiв – хлоп'ята рокiв десяти-дванадцяти, роздмухували вогонь пiд кабицею. Незабаром пiд казаном вже танцювали язички полум'я, i козачата, бликаючи голими п'ятами, побiгли, очевидно, по дрова та воду. На вулицi хлопцi розпрягли коней, не забувши й Мiсюрчиного, витерли iм боки соломою, напоiли водою з дiжi, яка стояла поблизу конов'язi, i насипали в ясла пшеницi. Далi посiдали поряд i запалили люльки.

Скоро почали сходитися козаки. Майже всi до пояса голi через спеку, засмаглi, сильнi i м'язистi чоловiки. Були серед них як зовсiм молодi, не старшi за Богуна i Нечая юнаки, так i сивочубi та сивовусi дiди. В руках мали сокири, коси та iнший рiзноманiтний iнструмент. Йшли з роботи.

– Батьку курiнний, он знову нашого брата прибуло. Доки виходити, ще й мiсця на чайках не вистачить, – почув раптом за спиною Іван.

– Вистачить.

От цей самий голос, що сказав слово «вистачить», здався Івановi на диво знайомим. Вiн рвучко пiдхопився i всiм тiлом повернувся до того, хто говорив.

За п'ять крокiв вiд нього стояв Омелько.




IV


– Омелько! – радiсно i трохи розгублено пробелькотiв Іван, та одразу ж знiтився. – Ти… – вiн подивився на зацiкавлених запорожцiв i знiтився ще бiльше. Богун раптово зрозумiв, що не знае, як йому слiд звертатися до того, кого запорожцi кличуть «батько курiнний».

Незручнiсть виправив сам Омелько.

– Івасю! Та це ти чи нi?! – щиро зрадiвши, ухопив вiн в обiйми Івана. – Оце так маеш! Ну от кого точно не сподiвався нинi побачити, це тебе. А дай-но на тебе подивлюся!

Вiн вiдсторонив Івана, розпрямивши руки i з посмiшкою розглядав його постать, змужнiлу за п'ять лiт, якi пройшли.

– Козак! Ну справжнiй тобi козак! Ти яким вiтром, голубе?

– Та ось… У товариство приймайте!

– У товариство, кажеш?… Вiзьмемо, а чого ж. Ну молодець, молодець. Батько як?

– Добре батько. Привiт шле.

– І на тiм дякую! А ти коли приiхав, з ким?

– Та тiльки що. Ось товариш мiй – Нечай Данило.

Омелько кинув на Нечая оцiнюючий погляд.

– Добре, – сказав нарештi. – А це не ви панотця привезли?

– З нами iхав.

– Ти бачиш! Були б ще ранiше з тобою зустрiлися. Ми ще позавчора йому назустрiч у степ виiздили, як i було умовлено. Не дочекалися. Напевне, справи церковнi затримали Інокентiя?

Іван з Данилом, посмiхаючись, переглянулися.

– Майже.

Доки почався обiд, у куренi зiбралося бiльше сотнi тимошiвцiв. З веселими розмовами та жартами, як це бувае в людей, якi скiнчили денну працю, запорожцi сiли на лави обабiч сирна. Зайняли може третину столу, тож Богун мав нагоду уявити справжню кiлькiсть козакiв Тимошiвського куреня. На сирнi, дбайливо приготованому курiнними молодиками, стояли дерев'янi миски з гарячою щербою та саламахою,[24 - Щерба та саламаха – страви, котрi користувалися популярнiстю серед низових козакiв. Перша являла собою рiдко зварену на риб'ячiй юшцi муку, друга – кашу з гречаноi або житньоi крупи.] чотирикутнi плескатi дошки з вареними, смаженими i вудженими осетрами, печенi у попелi загреби,[25 - Загреб – пшеничний або житнiй корж, що випiкався на Сiчi загорнутим у попiл вiйськових кабиць.] зелень, карафи з горiлкою.

За звичаем козаки воздали молитву i розпочали обiд. Іван з Данилом та Мiсюркою сидiли майже в кiнцi столу, прислухаючись до розмов, якi неквапно точилися промiж запорожцями. Окрiм жартiв та пустих теревенiв, козаки говорили про майбутнiй похiд до берегiв Анатолii. Жваво обговорювали проблеми, якi з'явилися пiд час будiвлi чайок, пригадували минулi походи, робили здогадки, хто саме i яким шляхом поведе флот цього разу, аби обмахорити туркiв, що наглухо зачинили Днiпрове гирло, наляканi швидкими та кривавими наскоками запорожцiв на побережжя Малоi Азii, квiтучi береги Босфору i навiть пригороди самого Стамбула.

У Івана очi загорiлися вiд таких розмов. Ще б пак! Стiльки чувано ним про славнi морськi походи ще вiд батька! Старий Богун брав участь у походi Сагайдачного на Кафу у 1616 роцi i часто полюбляв пригадати тi часи. Інодi пiд час таких розповiдей малому Іванковi здавалося, що вiн на власнi очi бачить великi, завбiльшки з гору, хвилi буремного моря, безкраю синь неба, що зливаеться за межами виднокола з просторами моря. Квiтучi мiста серед яскравоi рослинностi. Запеклi боi, абордажi галер та штурми мiських стiн…

Івановi пiдморгував i Нечай. По всьому його вигляду було помiтно – думки Данила лiтають недалеко вiд Іванових мрiй. Мiсюрка байдужно перехилив чергового «михайлика» з горiлкою i черпав ложкою гарячу саламаху. Судячи з його вигляду, до морських походiв вiн ставився так само байдуже, як i до решти подiй, якi вiдбувалися навколо нього.

По обiдi курiнний звелiв збиратися на раду. Через задуху, що стояла в куренi, вирiшено було вийти на вулицю, що i виконали, не гаючись, ставши невеликим колом помiж криницею та конов'яззю. Запорожцi, звичайно, здогадувалися, з якого приводу iх зiбрано, спокiйно поглядали на новачкiв, вели лiнивi розмови, не забуваючи раз за разом накладати люльки бакуном.

– Що ж, довго теревенити не будемо, – дiловито розпочав раду курiнний отаман. – Маете, шановне товариство, трьох бурлакiв, якi бажають поряд з вами вiру святу православну боронити, слави козацькоi здобувати та нелегкого хлiба козацького споживати. Ваша воля – чинiть за звичаем.

На хвилину запанувала тиша, потiм чийсь голос поважно вимовив:

– Ну то покажiться, панове-молодцi, вийдiть до кола.

– А вони хiба помiж нами? Може, щербу сьорбають досi, батька не чули?

– А чому нi, щерба знатна сьогоднi. Кашовару, братику, низько в пояс поклонитися належить.

Нечай, не знаючи, що вiдповiсти, вiдкрив рота. Безпорадно позирав навколо й Богун. Із цiеi халепи допомiг вийти Мiсюрка. Стягнувши шапку, вiн штурхнув Богуна i стиха мовив:

– Пiшли-но, бурсаки, наш вихiд, – i рiшуче покрокував на середину кола. Там, роздивляючись навсiбiч, весело загримiв: – Таки добра щерба! Дякую, пани-браття, за гостиннiсть. Але не настiльки добра, щоб ми товариство не поважали та до кола не вийшли.

Мiсюрка поглянув на Нечая та Богуна, якi мовчки пiдiйшли до нього i стали поруч.

– Ось ми тут, перед вами. Карайте або милуйте – ваша воля. Пiсля таких слiв затихло в козацьких рядах. Запорожцi кiлька хвилин тихо радилися, потiм наперед вийшли четверо найстарiших козакiв куреня (старшому щось пiд шiстдесят).

– Добре, – мовив один з них – сивочубий та кремезний козарлюга. – Давай по одному. Хто перший?

– А хоч би й я! – хвацько взяв руки в боки Мiсюрка.

– Добре, – ще раз повторив запорожець. – У Бога вiруеш?

– Вiрую!

– Перехрестись.

Мiсюрка тричi, за православним звичаем, перехрестився.

– Ким дотепер був? Мiсюрка не розгубився:

– Ким, запитуете ви? Злодiем я був. Лотром, харцизом… Чи як то пак краще сказати?

Запорожець зовсiм не знiтився пiсля такого зiзнання.

– Чому до нас надумав? – запитав вiн.

Мiсюрка вiдповiв не одразу. Кiлька хвилин мовчав, вивчаючи носи своiх пiдтоптаних чобiт. Нарештi пiдвiв очi.

– А тому, товариство, тому, панове-молодцi, – несподiвано для себе Іван почув у голосi флегматичного Мiсюрки новi, повнi емоцiй нотки, – що не вiд доброго життя пiшов я в душогуби. Не вiд лiнощiв або оковитоi. Нi! А був я, бачите, у надвiрнiй сотнi шляхетного пана не останнiм жовнiром. Що за пан, дозвольте на моiй совiстi облишити. Служив я йому вiрою та правдою, за що й грошi отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарiкати, завжди добром менi дячив. Але скiнчилося… пановi Катерина моя до вподоби прийшлася. Далi, воля ваша, не пiзнаете вiд мене нiчого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жiнок. Хiба що на тому свiтi – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист вiри i тим грiхи спокутувати.

Запорожець пригладив своi бiлi, немов снiг, вуса.

– У нас, чоловiче, не монастир.

– Та й я не такий грiшник, аби кров православну на руки брати.

– Що ж, приймемо тебе. Тiльки одне мусиш знати: за найменше злодiйство на Сiчi скараемо на горло!

– Звичаi вашi, вельмишановне лицарство, я знаю. Якщо лихий поплутае – карайте! Я до вашого дому прийшов, як до свiтила гонору, тому за його зневажання кару сприйму спокiйно i без нарiкань. На тiм i стою.

– Гм… – запорожець ще раз пригладив вуса i стиха перемовився з трьома своiми товаришами. Було помiтно, що вiдповiдь Мiсюрки йому сподобалась. Нарештi вiн подивився на Нечая:

– А ти, хлопче, у Бога вiруеш?

– Вiрую.

– Перехрестись…

Коротко розпитав колишнього бурсака, дiзнавшись вiд того, що мае дiло з випускником бурси при Киiвському Богоявленському братствi, сином дрiбного православного шляхтича з Бару. Похитав головою, потiм так само допитав Івана. Пiсля цього запитав дещо м'якше:

– А горiлку п'ете?

Усi трое з полегшенням посмiхнулися.

– П'емо!

Запорожець повернувся до натовпу i махнув рукою комусь, кого поки що новачки бачити не могли.

– Давай неси, Малахай, очiкуемо!

Козаки швидко розiйшлися, даючи дорогу величезному, немов гора, запорожцю, який тримав у руцi звичайне цебро, що ним зазвичай дiстають з колодязя воду. Широкими кроками козак пiдiйшов до центру кола i поставив цебро перед новачками. Зачерпнув «михайлика» такого великого, що той мiстив у собi не менше анiж пiвкварти, i простягнув Мiсюрцi. Той прийняв, вклонився присутнiм на чотири боки i випив оковиту до дна. Тимошiвцi схвально загудiли. Услiд за Мiсюркою випив свiй коряк Нечай, потiм Богун. Іван одразу ж почув слабкiсть у ногах i круговерть у головi, але зробив над собою зусилля, щоб не виказати свого стану стороннiм. Кинув коряк у напiвпорожне вiдро i недбало поклав правицю на рукiв'я шаблi. Великий палець лiвоi руки завзято засунув за шовковий очкур, що ним був оперезаний.

Старий запорожець лише тепер посмiхнувся.

– Ну, панове-молодцi, як охрестимо козакiв?

Цiеi митi наперед виступив курiнний отаман.

– Дозвольте й менi слово мовити, – здiйняв вiн руку вгору.

– Кажи, батьку, – загудiли козаки.

– Слухаемо, курiнний!

– Твое слово!

– Тодi так! – курiнний указав на Мiсюрку. – Спочатку цей козак. Ти яким iм'ям хрещений, чоловiче?

– Савлом, – поважно вiдповiв Мiсюрка.

– Савлом. То е iм'я вiд Бога, i людина не може його змiнювати. А от прiзвище – Мiсюрка, то iнше дiло. Я, напевно, не помилюсь, якщо вважатиму, що не одна собака його по Вкраiнi винюхуе. Тож наречемо його… – курiнний критично подивився на обдерту постать Мiсюрки. – Наречемо його Савкою Обдертим. І вiд цiеi хвилини ми не знаемо нiякого реблiзанта та злочинця. Знаемо лише козака Тимошiвського куреня на iм'я Сава Обдертий. Усi згоднi?

Судячи зi смiху та дотепних зауважень, незгодних не було.

– А що стосуеться двох iнших козакiв, то вони носять прiзвища своiх шляхетних батькiв, козакiв славних, тож з тим i залишаться. На цьому все, якщо всi згоднi.

– Згоднi! – загуло з натовпу.

– Вiднинi вважайте себе тимошiвцями, панове-молодцi, – повернувся до Івана, Данила i Сави курiнний, – несiть це iм'я з честю, дбайливо оберiгайте вiд дурноi слави, принесеноi недобрими та малодушними вчинками. Це вирiшив я, курiнний отаман Тимошiвського куреня славного Вiйська Запорiзького Низового – Омелько Деривухо з товариством! Тож не ощаджуйте золотих, чинiть так, щоб товариство надовго запам'ятало ваш приiзд! За цим i розходьтеся!

З гомоном i веселим смiхом запорожцi розiрвали коло, але розходитись усе ж не поспiшали. Чутка, що вечiр не скiнчиться насухо, пройшла зi швидкiстю гарматноi кулi – новонавернутi запорожцi оголосили про три дiжки горiлки i смажене теля, якими мали вiдзначити свiй вступ до товариства.

Коли накривки вилетiли з дiж, i вiдчайдушна запорiзька гулянка почала набирати своi оберти, Іван нарештi змiг побалакати з давнiм товаришем наодинцi. Вони сiли на позеленiлу вiд часу i дощiв колоду пiд стiною куреня i запалили люльки.

– Ну що ж, Івасю, розповiдай, як там у нас, – Омелько зробив ледь вiдчутний наголос на словах «у нас». – Ех! Здаеться вiк-вiчний удома не був. Це ж скiльки часу пройшло вiд того, як ми востанне бачилися?

– П'ять рокiв… – Іван говорив не пiдiймаючи погляду, – батьку…

Омелько стримано посмiхнувся.

– Ну от що… Доки ми наодинцi, я для тебе, як i ранiш – Омелько.

І козаки заглибилися у спогади. Згадували давнiй бiй з польськими жовнiрами, якi напали на хутiр, уроки фехтування, спiшний вiд'iзд Омелька. Раптом Іван, щось пригадавши, полiз у кишеню каптана i витяг звiдтам старенького шкiряного гамана.

– Ось, – простягнув вiн гаман курiнному, – це все, що я знайшов пiд сливою.

– Пiд якою сливою? – не зрозумiв одразу Омелько.

– Пiд тiею самою сливою, яка росте пiд ганком твоеi хати.

Омелько прийняв з Іванових рук важкенького мiшечка i потряс його на долонi.

– Тепер пригадую, – вимовив вiн згодом. – Що ж, було б цiлком справедливим, якби вiн залишився в тебе, адже я певен, що завдав тодi своею появою вам немало прикрощiв?

Іван у кiлькох словах передав подii, якi вiдбулися пiсля Омельковоi втечi.

– Прикро. Прикро, що завдав твоему батьковi стiльки шкоди. Все ж вiзьми, це грошi твоi.

Богун рiшуче похитав головою.

– Нi. Ти колись сказав, що у випадку, якщо ти будеш вiдсутнiй п'ять рокiв, я повинен вiдкопати iх. Я вiдкопав, i ось вони – сто п'ятдесят злотих. Вiд цього вони не перестали належати тобi. Довгенько iм однак прийшлось очiкувати на тебе.

Омелько з лагiдною посмiшкою подивився на Богуна.

– Дякую, Іване. Я вiддам цi грошi до вiйськовоi скарбницi, i нехай вони послужать вiйську та Украiнi. За них, примiром, можна озброiти мушкетами три десятки людей.

– Як знаеш, – знизав плечима Іван.

Кiлька хвилин панувала мовчанка. Нарештi Омелько пiдвiвся.

– П'ять рокiв. Минуло вже п'ять рокiв. Як швидко збiгае час.

– Для мене вiн плив надзвичайно повiльно, – посмiхнувся Богун.

– Я й не сумнiваюсь, – i собi засмiявся Омелько. – Батько нiчого не передавав сказати?

– Вiн наказував, щоб я тобi кланявся i просив наглядати за мною.

– Ну, тобi нагляд уже не потрiбний, он вирiс як: неначе жидiвське лихо. А ще, здаеться, учора пiстоля двома руками тримав… А як iз шаблею, вправляешся?

Замiсть вiдповiдi Іван вихопив з пiхов дамаський клинок i з такою швидкiстю закрутив ним, перекидаючи рукiв'я з однiеi руки у другу, що в Омелька почало рябiти в очах.

– Овва! – тiльки й вимовив вiн.

Бiля дiжок з горiлкою скоро почалися пiснi, а потiм i пострiли салютiв. Сонце сiдало за очерети плавнiв, залишаючи козацьку столицю вогням смолоскипiв та примарному мiсячному сяйву. З боку торгового передмiстя чувся гамiр i вiддаленi крики – базар там не затихав до пiзньоi ночi. Вiд курiнних кабиць вiтерець доносив пахощi вечерi, що готувалася. Пiдходив до завершення перший день на Сiчi. День, який Іван уявляв собi сотнi й сотнi разiв.




V


Кiлька днiв Нечай з Богуном вивчали життевий устрiй сiчовоi фортецi. Ходили широким, здатним вмiстити кiлька тисяч людей майданом, роздивлялися укрiплення, якi складалися з досить складних i потужних редутiв, глибокого, заповненого водою рову, високого гостроверхого частоколу i майстерно побудованих веж – одразу ж кидалося в очi, що сектори обстрiлу бiйниць на них практично не мали мертвих зон, i захисники в разi необхiдностi могли обстрiлювати ворога навiть бiля пiднiжжя самих веж. Оглядали гармати, яких тут було надзвичайно багато, вiд дрiбних полу-гакiв i гакiвниць, до велетенських шарфмиць, якi стрiляли двопудовими чавунними кулями. Взагалi Сiч, хоч i з дерев'яними стiнами та вежами, могла протистояти облогам не менш потужним, анiж тi, що не витримали б багато з вiдомих украiнських та польських кам'яниць. Ще бiльше гармат, анiж на стiнах, стояли поблизу приземистоi будiвлi вiйськовоi пушкарнi. Мiднi, бронзовi та залiзнi дiла i дiльця[26 - Дiло – так в часи запорiзьких козакiв називали гармати. Дiльце – гармата менших розмiрiв.] наiжачились у бiк сiчового майдану. Фалькони i кулеврини, нотшлянги i фальконети, шарфмицi i патрiери, великi та малi, укритi химерними узорами, роботи кращих европейських та турецьких майстрiв ливарноi справи, або простi, видовбанi з дубових колод i стягнутi для мiцностi залiзним обруччям, стерегли вони вiд ворожих дiй, готовi будь-якоi хвилини бути встановленими на окопi табору або на фортечнiй вежi та ревонути вогнем, стерти з поверхнi земноi будь-кого, хто опиниться на вiдстанi гарматного пострiлу вiд Сiчi з ворожими намiрами.

Узагалi кiлькiсть зброi на Сiчi вражала навiть Івана, котрий з дитинства звик до неi на батьковому хуторi. Зброя була в куренi, зброя була при козаках. Зброя була у вiйськових коморах, на стiнах i вежах. Мушкети, рушницi, пiстолi; шаблi, палашi, мечi, еспадрони, келепи, боздугани. Сокири та алебарди, списи та бердишi. Сотнi й тисячi засобiв для ефективного скорочення людського вiку або захисту вiд ворога. Вони були як простими, роботи мiсцевих чи татарських зброярiв, так i неймовiрно дорогими, iнкрустованими золотом та самоцвiтами. Нерiдко можна було побачити холодну зброю, зроблену з дамаськоi, вкритоi чорними рисками на полiрованiй поверхнi, крицi, або клинок роботи майстрiв з iспанського Толедо. Московськi фiтильнi пищалi та аркебузи зустрiчалися поряд iз завезеними з Англii, Францii i Голландii мушкетами. З найновiшими колiщаними i ударними замками, срiбною чеканкою та гартованою крицею стволiв. Усе ж бiльшiсть зброi несла на собi дбайливi ознаки майстерних рук схiдних зброярiв, що й не дивно, якщо взяти до уваги схильнiсть запорiзьких козакiв вiдвiдувати татарськi улуси i береги Туреччини. До цього факту долучалося географiчне положення Сiчi – прикордонного форпосту християнських земель, що у свою чергу робило ii ласим шматком для вiдвiдин турецьких i татарських володарiв, ставало причиною битв i здобуття трофеiв.

Із захопленням спостерiгали Нечай i Богун за вiльним та розкутим сiчовим життям, не в змозi зрозумiти, охопити за цi кiлька днiв те, що дiялося навколо них. Важко було зрозумiти навiть сам характер, що його виплекала унiкальна республiка. Хлопцi не переставали дивуватися з оточення, а дивуватися справдi було з чого. Запорожцi легко поеднували в собi такi риси, якi неможливо було навiть уявити без протирiч. Працелюбнiсть тут спокiйно спiвiснувала з лiнощами та пияцтвом. Залiзна вiйськова дисциплiна сусiдувала з вольницею та самоврядуванням. Спочатку було складно побачити взагалi будь-який порядок серед рiзноманiтноi юрби гультiпак i нероб, якi знаходилися всюди, де бачило око. Але кожного ранку виходили в плавнi косарi на косовицю та мисливцi на полювання. По Днiпрових затонах рибалили ватаги рибалок, возами поставляючи рiзноманiтну рибу як до столу, так i для продажу на Слобожанщинi, Брацлавщинi i навiть Подiллi. Торохкотiли довгi вервечки чумацьких возiв з iншим добром, поповнюючи торгiвлею вiйськову казну. На полi пiд стiнами фортецi лiтали озброенi вершники, по командi блискавично змiнюючи шикування i порядки вiд каре до стихiйного «галасу». У вогнi та диму гуркотiли пострiли – поряд проходили навчання зi стрiльби, трохи далi завзято фехтували записнi запорiзькi рубаки. До будинкiв кошового отамана i сiчовоi старшини пiд'iздили групи вершникiв, вiзки та ридвани – прибували посли з Польщi, Московщини, Криму та багатьох iнших далеких краiн. Мчали в десятках напрямiв гiнцi Низового Вiйська, з важливими листами та унiверсалами – Сiч мала виключно великий вплив на тогочасну полiтику пiвденно-схiдного регiону Речi Посполитоi i не лише його. З ранку до ночi стукотiли сокири на берегах Днiпра, там, де знаходилися козацькi корабельнi, – до майбутнього походу на море будувалися новi десятки стрiмких та грiзних для ворога козацьких чайок. У численних кузнях кувалась зброя та реманент для мирноi працi. Дiяльнiсть так i кипiла, i при цьому Данило з Іваном не могли второпати, до якоi справи iм пристати.

Тричi на день вони, як i решта тимошiвцiв, збиралися в куренi на снiданок, обiд та вечерю, решту ж часу змушенi були проводити на власний розсуд. Савка з новим прiзвиськом Обдертий теж був залишений без будь-якого заняття, проте його такi речi зовсiм не хвилювали. Вiн або спав, або грав у чуприндира[27 - Чуприндир – гра у карти.] з кiлькома такими ж флегматиками. Нiхто з козакiв нiчого iм не наказував, не прохав, не кликав до роботи. На третiй день вимушеного байдикування Іван не витримав i вирiшив порадитися з Омельком.

Курiнний, зачувши запитання, яке рано чи пiзно очiкував почути вiд Богуна, посмiхнувся i на знак розумiння струснув своiм довжезним чубом:

– Обридло без дiла? Розумiю. Але тут у нас звичай такий – прийшов чоловiк, нехай чинить, як собi знае. Нехай хоч два мiсяцi байдики б'е, нiхто йому не посмiе сказати, що ти, мовляв, даремно хлiб iси. А якщо хто й скаже, козаки на такого враз i накинуться: а ти вже закозакувався, сякий-такий сину! Тож вирiшувати ти повинен сам: маеш грошi, йди в шинок горiлочку кружляти, не маеш, лежи в куренi на боцi. Тiльки й знай, що встати та Богу помолитися. Але якщо сам допомогу свою запропонуеш, роботу завжди знайдемо. На березi в нас стоять недобудованими ще чотири чайки, тож завтра й приеднуйтесь. Скоро морем на турка йти. Вiд Тимошiвського куреня мають стояти десять човнiв.




VI


Цiлий тиждень друзi виходили з трьома десятками тимошiвцiв на живописний берег Днiпра, де серед високих очеретiв знаходилася козацька корабельня. Вставали разом iз сонцем, йшли, збиваючи носами сап'янцiв дiаманти ранкових рос, прислухалися до тисячоголосого спiву птаства у плавнях, якого сила-силенна розвелося в цих багатих на поживу мiсцях. Гелготали неподалiк дикi гуси, трiпотiли крилами, здiймаючись у небо, качки. Бiлоснiжними табунцями випливали на чисту воду поважнi лебедi, стояли в болотi чаплi, стукотiли дзьобами лелеки. З-пiд самiсiньких нiг деколи випурхували попелястi кульки курiпок, квилили жалiбно та тривожно над головою чайки. Час вiд часу пролiтали важкi, озброенi товстезними дзьобами баби.[28 - Баба (заст.) – пелiкан.] Природа запорiзького краю дивувала i сповнювала серце радiстю, картинами пишностi та буйства життя, i тисячу разiв були правдивими слова того, хто назвав сей благодатний край Едемом земним.

Чайки було майже побудовано. Шiсть виблискуючих просмоленими боками байдакiв уже зайняли своi мiсця на лагiдних хвилях бiля високого дерев'яного причалу, ще чотири було розташовано на березi. iхнi видовбанi з величезних липових стовбурiв тiла з облавками, нарощеними за допомогою дубових дощок, пiдтримувались мiцними пiдставками. Цi човни теж були просмоленi та опоясанi по верху облавка грубезною стрiчкою очеретяних кранцiв, якi мали захищати чайку вiд затоплення пiд час шторму або пошкодження. Козаки на них майстрували лави для веслярiв, стерна, щогли, дiжi та скринi для зброi i провiанту. Приладнували весла, шили з бiлоi парусини полотнища вiтрил.

Богун, який стiльки чув про них, був принаймнi здивований. Виглядали легендарнi козацькi чайки просто, навiть благенько в порiвняннi з великими торговими шхунами, бригантинами i клiперами, що iх Іван мiг бачити бiля пристанi Микитиного Рогу, i на яких пронози-купцi доправляли на Сiч найрiзноманiтнiшi товари з рiзних куточкiв свiту. Мали чайки всього шiстдесят футiв у довжину, близько п'ятнадцяти завширшки i, спущенi на воду та завантаженi, здiймали своi облавки над рiвнем води не бiльш як на три фути. Але з часом Іван багато почув про швидкiсть, маневренiсть i невидимiсть для ворожих кораблiв цих човнiв у той час, як запорожцi з них могли добре бачити високi чердаки турецьких галер з досить великоi вiдстанi. Чайки не мали палуб, якщо не рахувати невеличкого носового чердака, тож не могли нести бiльш-менш важкого артилерiйського озброення. Мали лише кiлька дрiбних гарматок – залiзних або мiдних фальконетiв. Вони, з огляду на майже завжди велику кiлькiсть козацького флоту, були досить ефективною зброею пiд час стрiмких корсарських наскокiв на турецькi кораблi. З кожного боку чайка мала вiд десяти до п'ятнадцяти весел, стерна на носi i кормi, брала на облавок шiстдесят-сiмдесят козакiв i була великим головним болем для капудан-пашi.[29 - Капудан-паша – адмiрал, командуючий флотом Османськоi iмперii.] Набагато бiльшим, анiж венецiйськi та генуезькi триреми. Іван вiдчував, як по його спинi пробiгають мурашки захоплення, коли вiн уявляв, як на простори моря виходять сто або сто п'ятдесят човнiв, стрiмко i невiдворотно, немов кара Божа, падаючи на голови туркам. Вiн згадував, як запорожцi не без погорди i похвалянь цитували слова турецького султана: «Падишаха не турбуе ревiння гармат захiдних володарiв, i лише набiги козакiв, якi закрiпилися в понизов'i Днiпра, тривожать його безтурботний сон…»

Нарештi, наприкiнцi наступного тижня решту чайок було добудовано, до чого приклали руки й Нечай з Богуном i чим потай пишалися. Усi десять човнiв зайняли своi мiсця серед очеретiв, якi запорожцi iменували Вiйськовою скарбницею. Тут, посеред сотень рiвчакiв, затонiв i струмкiв, у непролазних заростях очерету i трясовинi багновищ споконвiку зберiгалася частина цiнностей, належних кошу. У водi було притоплено велику кiлькiсть гармат, у землю закопано скринi iз золотом та срiблом. Зберiгалися запаси зброi i вiйськового припасу на випадок захоплення Сiчi ворогом. Такi спроби неодноразово ранiше робили турки, татари i ляхи, користуючись слабкiстю сiчовоi залоги пiд час походiв Низового вiйська, або в зимовий час, коли бiльшiсть братчикiв покидали фортецю, вирушаючи на зимiвлю до паланок чи на волость, а в Сiчi залишалися лише двi-три сотнi козакiв.

Спiльними силами козакiв усiх куренiв були пiдготованi до походу сiмдесят три човни. Майже всi новi, окрiм десятка тих, що залишилися пiсля минулорiчного гуляння по Евксинському Понту.[30 - Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря.] Тодi, як розповiдав Івановi Омелько, спочатку буря перетопила майже третину флоту, пiсля чого поблизу Очакова запорожцi потрапили пiд гарматний вогонь турецьких берегових фортiв i десятка великих галер. З трьох тисяч козакiв, що вирушили в похiд, повернулась на Сiч лише тисяча, ще кiлька сотень сходились протягом кiлькох мiсяцiв, пiсля злигоднiв, мук та небезпек, якi iм було вготовано на землях Бессарабii. Втiм, з усього було помiтно, що пам'ять про ту невдачу нiкого тепер не турбувала – до нового походу готувалися з надзвичайно великим ентузiазмом i пiднесенням.

За кiлька днiв до намiченоi дати виходу в море Івана розшукав Нечай. Богун саме знаходився в натовпi бiля сiчовоi церкви, слухаючи ранкову службу.

– Іване, йдемо до вiйськового осавула, – схвильовано заторохкотiв Данило. – Кажуть, вiн охочих на море поведе. Усi навкруги збираються, готуються… ще мiсця не вистачить!

Богун, погоджуючись, знизав плечима.

– Йдемо, – вiн востанне перехрестився, повернувшись до церковного ганку – отець Інокентiй читав службу безпосередньо з ганку, оскiльки маленька церковка не змогла вмiстити в собi всiх запорожцiв, кiлькiсть яких на Сiчi перед походом подвоiлась.

Швидким кроком друзi попрямували до чималого будинку з високим череп'яним дахом на краю майдану – оселi вiйськового осавула Назара Сокольця.

Тут уже було досить людно, тож у грудях Івана сколихнулася неясна тривога, спровокована безглуздим припущенням Нечая про те, що для них у чайках не вистачить мiсця. Вiн почав оглядати присутнiх непривiтним поглядом.

З десяток запорожцiв сидiли на лавi пiд ганком або й просто на травi i, розмовляючи, палили люльки. Ще двое стояли бiля дверей на ганку. Коли хлопцi пiдходили до будинку, дверi до нього вiдчинилися, випускаючи двох гамiрливих козакiв. Тi двое, якi стояли пiд дверима, без зайвих слiв зняли шапки i зникли в сiнях. Несподiвано для себе у двiйцi, котра викотилась вiд осавула, Іван упiзнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря i Макогiн.

Васюк з веселою посмiшкою помахав рукою.

– Агов, молодцi, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзiв. Тi переглянулися.

– І не думали ми пропадати, – вiдповiв Нечай. – До Тимошiвського куреня от прибилисьмо…

– Он воно як! І Мiсюрка з вами?

– Еге ж. Тiльки не Мiсюрка вiн бiльше. Братчики Савою Обдертим нарекли.

Васюк реготнув.

– Влучно. А ви що ж, i собi на море вирiшили?

– Авжеж… – Іван раптом знiтився, – та чи не скажуть, що зарано?

– То нi, – поважно вiдповiв Макогiн. – Пан осавул не вiдмовлять. Найкраща то е школа для козака – турка бити. Смiливо йдiть до нього, вiн усе пояснить.

Кiндрат повернувся до товариша.

– Йдемо, Васюк, до тимошiвцiв, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути грошi пропити, а ну як з походу не повернемося?

– То й бiс iз ним! – стрiпонув довгим чубом Зоря.

– Бiс не бiс, а грошi пропити треба, вони менi крiзь кишеню тiло печуть, клятi.

– Розумно, – погодився Васюк, i обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошiвського куреня.

Через пiвгодини Іван та Данило стояли серед великоi свiтлицi, вiкна якоi виходили на повний козакiв сiчовий майдан, стiни було завiшено перськими килимами i зброею, а в кутку, пiд образами Трiйцi та Божоi матерi, горiла невеличка срiбна лампадка. Навпроти образiв стояв великий дубовий стiл, за столом, один навпроти одного, сидiли вiйськовий осавул Назар Соколець i вiйськовий писар, якого згiдно непевних спогадiв Богуна звали чи то Петром Крушiльницьким, чи то Федором Круковецьким.

– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.

– Здоровi будьте i ви, пани-молодцi! – вiдповiв Соколець низьким чистим голосом. – Сiдайте на лаву.

– Та нi, батьку, дякуемо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з сiчовою старшиною за запорiзьким звичаем. – Нiколи нам сидiти, бо дiло до тебе маемо.

Соколець знизав плечима.

– Ну тодi кажiть, яке ваше дiло?

– Хочемо на турка… У море!

Соколець кiлька хвилин, оцiнююче, обдивлявся обох.

– Уперше?

– Так, уперше, але усi колись починали! – твердо, навiть з викликом вiдповiв Нечай.

– Твоя правда, козаче, усi колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати iз собою, знаете?

– Зброю! – вихопилося у Нечая.

– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна рiч, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрiбно мати двi рушницi, чотири пiстолi, шаблю. Шiсть фунтiв пороху, шiсть кiп[31 - Копа – шiсть десяткiв.] куль. Сухарiв достатню кiлькiсть, пастреми,[32 - Пастрема – в'ялена баранина.] саламахи, муки. З одежi – двое шаровар, сорочку, грубого сукна каптан i шапку. Одежу берiть стару, менi на човнах фарбованих кармазинiв не треба. Горiлки не брати. Якщо помiчу когось напiдпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?

– З Тимошiвського, батьку! – вiдповiли обидва в один голос.

Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свiй срiбний каламар довге гусяче перо i старанно почав записувати все до довгого реестру.

– Прiзвища? – продовжував опитувати козакiв осавул.

– Іван Богун та Данило Нечай.

– Добре. Пiдете у чайцi свого курiнного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.

Нечай тихцем штурхнув Івана i поглянув на нього сяючим поглядом. Той у вiдповiдь посмiхнувся. Соколець деякий час мовчав, очiкуючи, доки писар закiнчить роботу, потiм оглянув юнакiв поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осiсти сiточка неглибоких зморшок.

– Якщо майно яке маете, моя рада – знайдiть спадкоемця, – вiн помiтив посмiшку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… смiеться вiн… Ну, ходiть здоровi, молодцi.

Уклонившись, хлопцi вийшли надвiр. Свiтло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживiших кольорiв, ударило Івановi в очi, загострюючи вiдчуття. Його не полишала думка, що вiн стоiть на межi, яка подiляе навпiл усе попередне життя i те невiдоме, що очiкуе на нього в майбутньому. І напевне, через вiдчуття цiеi незримоi межi, не дивлячись на святковий настрiй, Іван вiдчув на душi неприемний накип. Останнi слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван пiймав себе на думцi: «Невже я вiдчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цiлком неможливо!» Вiн зiтхнув i оглянувся навколо. Козакiв пiд будинком осавула помiтно побiльшало. Обличчя Нечая було нiби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очi:

– Ну, що скажеш?

Данило широко посмiхнувся.

– Пiдемо! Чуеш, Іване, ми на туркiв пiдемо!

Іван посмiхнувся i собi, не припиняючи вивчати очi товариша. Що в них, самi лише веселощi, чи може дещо приховане вiд стороннього погляду? І раптом Івановi на думку прийшло рiшення, на яке, безумовно, вплинули днi, проведенi ним на Сiчi.

– А пiшли до шинку! – запропонував вiн, схопивши Нечая за руку.

– Пiшли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицiю, по кiлькох iнших прикметах, яких толком i сам не мiг пояснити, Богун зрозумiв: Данило почуваеться так само непевно, як i вiн. На душi одразу ж полегшало, немов з неi зняли пудовий камiнь. Мовчки вони покрокували до сiчовоi брами, за якою ранiше зник Савка Обдертий у супроводi безжурних Зорi та Макогона.




Роздiл III





І


Був один з тих вогких, прохолодних ранкiв, котрi так засмучують нас наприкiнцi лiта. В прозорому повiтрi ще бринiв пташиний спiв, але трави на схилi, що збiгав до Днiпра, мiсцями вибiлив, немов крейдою, невiдомий маляр. Пiзнiше, вдень, сонце ще зiгрiе, висушить студене бiлило, а степ дихатиме пахощами лiта, i соковитi трави стоятимуть все такi ж зеленi та густi. Але вранцi, доки червонястий диск сонця зайнятий фарбуванням неба на сходi, вiдчуваеться вже прохолодне дихання осенi. У такi ранки на думку спадае сумне: куди ж подiлося ласкаве тепле лiто? Як встигло воно проминути, таке довгоочiкуване i чомусь швидкоплинне? І хiба все наше життя не спливае подiбно до лiта, десь поряд, доки ми втрачаемо час на непотрiбнi, мiлкi речi й не можемо натомiсть оглянутися, щоб побачити красу лiтнiх ранкiв, сяяння теплого сонця i свято природи навколо? Так, точнiсiнько так, розтрачуемо ми лiто свого життя на дрiбнi, несуттевi вчинки, епiзоди, без яких, власне, це життя стае неможливим. А схаменутися встигаемо лише тодi, коли в обличчя вже дихае осiнь…

Чайки завмерли на темнiй поверхнi води. Всi сiмдесят три. Завантаженi iжею, питною водою i вiйськовим припасом. Цiлком спорядженi в далеку дорогу, готовi до боротьби зi стихiею i ворожими кораблями. П'ять тисяч запорожцiв вишикувались рiвними рядами на березi Днiпра, утворивши велике коло перед застеленим килимами пiдвищенням. Звiдти, з-пiд численних знамен, бунчукiв i штандартiв на готове до походу вiйсько поглядала старшина на чолi з наказним отаманом Назаром Сокольцем. Наказний, як здалося Івановi, котрий промiж iншими стояв i очiкував напутнього слова, нiби вирiс, став вищим i кремезнiшим вiдтодi, як вони з Нечаем бачили його сидячим за столом у свiтлицi. Сiч завмерла. Соколець деякий час мовчав, обводячи очима тих, кого зовсiм скоро поведе через море до чужих ворожих берегiв, до слави або загибелi. Вiн бачив перед собою мужнi, мовчазнi та похмурi обличчя, мiцнi руки, що стискали зброю, погляди чесних очей. Найзапеклiшi гультiпаки перетворилися тепер на мужнiх та дисциплiнованих воiнiв. І воiни очiкували його наказiв. Нарештi Соколець викинув угору руку з перначем. Серед козакiв затих останнiй шелест.

– Що ж, пани-браття, ось надiйшла мить, коли ми знову зiбранi разом! – залунав над вiйськом голос наказного отамана. – Ви зi мною. А я, волею кошового отамана i вашою волею, я з вами. Настала нам пора погуляти, хлiба козацького пошукати, бiдних невiльникiв з неволi на тихi води, на яснi зорi звiльнити, а заразом й турка добряче налякати. Аби бусурман клятий про нас пам'ятав, не забував i десятому наш привiт передавав. Отож, браття моi любi, хто бажае за вiру християнську бути четвертованим, колесованим, на палю посадженим, хто готовий згинути в чужiм краю без слiду i звiстки, радий сприйняти муки за святий Хрест, Украiну i славу козацьку, хто не боiться смертi, того я радий за собою вести i поряд з ним голову зложити!

Немов грiм прогримiв над козацькими рядами. Тисячi горлянок гукнули: «Слава!» i злетiли в небо тисячi шапок. Запорожцi, зворушенi промовою, вiтали отамана, з яким не раз доводилося iм йти в бiй i здiймати зброю за тi самi цiнностi, якi вiн щойно з палаючими очима i вiрою у своiх козакiв проголосив. Довгi чверть години довелося очiкувати Сокольцю, доки вгамуються запорожцi. Нарештi крики почали затихати i врештi затихли зовсiм. Ранковий вiтерець куйовдив чуб на непокритiй головi отамана, коли вiн говорив твердо i дiловито, здiймаючись над козаками.

– Йдемо тихо i купно – чайка до чайки, весло до весла. Вночi нi вогнiв, анi галасу. Щоб навiть сорока не бачила та турчиновi на хвостi не донесла. Дасть Бог, пройдемо бусурманськi вершi, вийдемо на простiр, тодi й за люльки вiзьмемося, а до того зась! От i все. Ви люди досвiдченi, довго не патякатиму. Пам'ятайте лише: не нам у разi чого пiдлоi смертi боятися, однаково не вбережешся. Така вже доля козацька – куди схоче, туди й скаче, але й нiхто за ним не заплаче.

На цьому коротку промову було закiнчено, i Соколець, оточений чайковими отаманами, яким давав останнi вказiвки, зiйшов з помосту. З'явився вбраний у святковi ризи отець Інокентiй, i за звичаем почався молебень, пiсля якого освячували зброю i причащали козакiв. Понад годину молилися запорожцi. Клали хрести, пiдставляли чубатi голови пiд бризки святоi води, приймали з рук дячкiв проскурiвки i вино. Нарештi закiнчили. Без метушнi, але швидко запорожцi зайняли своi мiсця на чайках. Із сiчовоi вежi гулко i якось тужно вдарила гармата – гармашi за звичаем вiтали салютом тих, хто вiдбував назустрiч славi i небезпецi. Луна вiд гарматного пострiлу глухо прокотилася над притихлими ранковими плавнями.

Першою вiд берега вiдiйшла, звичайно, чайка наказного отамана. Здалеку можна було побачити постать Сокольця, який застиг на високому чердаку, поклавши руку на рукiв'я шаблi. У червоному жупанi з вiдкинутими назад рукавами, у високiй видровiй шапцi, широких шароварах i з довгим цилiндром далекоглядноi труби за шалевим очкуром стояв вiн пiд своiм особистим штандартом на щоглi – на бiлому трикутному полi червоний мальтiйський хрест. Слiдом за ним води Микитиного Рогу спiнила решта козацького флоту. Ряд за рядом, курiнь за куренем. Спочатку, доки не вийшли на чисту воду, йшли купно – веслярi ледь не торкалися один одного веслами. Але за лiченi хвилини блакитна гладiнь широкого Днiпрового русла вкрилася бiлими птахами вiтрил i жовтими рисками очеретяних кранцiв. Омрiяний Богуном та Нечаем морський похiд почався. Сонце, яке розiгнало ранковi хмари i все вище пiдiймалося на прозору синь неба, яскравими промiнчиками вигравало в плесах промiж плавнiв i на хвилях рiчки. Десь на пiвднi прокидалися далекi Синоп i Трапезунд. Вигляд бiрюзових вод Босфору i Золотого Рогу наповнював радiстю нового дня мешканцiв Стамбула, гомонiли пристанi Кафи i Гизлева. Вони були поки що цiлком спокiйнi за свое майбутне, адже не мали страшноi звiстки вiд гарнiзонiв фортець Днiпрово-Бузького лиману про страшну небезпеку, котра насувалась на них з очеретiв ненависного Запорожжя.




II


На веслах, не дивлячись на легенький попутний вiтерець, йшли майже цiлий день – не минуло й години вiд виходу, як прийшов наказ прибрати вiтрила. Веслярi на опачинах змiнювались щогодини, допомагала й неквапна течiя, тож швидкiсть флоту була бiльш нiж пристойною. Але Сокольцю ii було замало, тож височiла його кремезна постать на носовому чердаку отаманськоi чайки без руху аж до сутiнок. Пильно вдивлявся Соколець у далечiнь, раз по разу обводив лiнiю обрiю далекоглядною трубою i коротко вiддавав своiм джурам накази, котрi тими швидко, без жодних затримок передавалися на решту байдакiв. Навiть Богун, який знаходився на iншому човнi, не мiг не помiтити тiеi разючоi змiни, що сталася iз Сокольцем. Одразу ж пiсля того, як за обрiем зникли береги Микитиного Рогу, той рiзко перемiнився. Де й подiлися доброзичливiсть i неквапнiсть вiйськового осавула? Зараз на чолi флоту стояв нещадний диктатор, жорстокий до пiдлеглих тиран, який карав будь-кого за найменшу недбалiсть. З'явилися змiни й у поведiнцi самих запорожцiв. Не чути було на чайках звичних жартiв, пiсень. Мiж собою перемовлялися коротко, майже пошепки. І хоча видимоi небезпеки доки не було, досвiдченi козаки готувалися до вiдсiчi раптового нападу вже тепер, були уважними i мовчазними.

Іван одразу ж зважив на поведiнку оточуючих, тож поводив себе, не вiдрiзняючись вiд iнших. Мовчки налягав на опачину, коли надходила його черга, решту часу тихцем сидiв на чердаку неподалiк вiд стерна, за яким стояв Омелько, i роздивлявся береги Днiпра, що тепер лежали зовсiм далеко, оповитi сивим серпанком. Днiпро, близький до свого гирла, розлiгся безмежними просторами залитоi водою рiвнини, а Соколець, розумiючи, що сiм десяткiв дванадцятисаженних човнiв будуть добре помiтнi i поблизу вiд берега, вивiв iх на чисту воду, максимально використовуючи швидкiсть течii на серединi русла. Перед очима Івана тяглися безкiнечнi очерети, що займали, здаеться, багато верст вглиб сушi. Притоки дрiбнi й великi, струмки, затони i звiринi стежки дiлили iх, прорiзаючи, нiби стежки в темно-зеленому, з коричневим верхом полi. Звiдтам долiтало ледь вiдчутне завдяки вiдстанi рохкання диких свиней, гарчання та шелест. Інколи щось велике шубовсталось у воду, здiймаючи водограй i хмари рiзнобарвного птаства. Іван до болю в очах вдивлявся в обриси берега, але так нiчого i не мiг помiтити.

– Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помiтивши iнтерес хлопця. – Дикi конi. Напевне, жеребцi пiд час водопою бiйку вчинили.

Повними життя були i води поруч з човнами. Інколи з глибини здiймалися кола повiтряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткi соми; вискакували з води блискучi коропи та великi, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрiмкi тiла попелястих гадюк або оливково-зелених вужiв, котрi рятувались у водi вiд денноi спеки…

Пiсля заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкiстю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помiтив кiлька татарських каякiв, якi блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Таванi, випередивши iх. Іван, звiльнившись вiд роботи, лiг на постелений пiд облавком кожух i заглибився в споглядання мороку над головою, крiзь який проглядали лише кiлька десяткiв зiрок. Непомiтно для себе вiн заснув, пiдводячи пiдсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося нiколи ним не бачене мiсто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до мiста, i куполами сотень храмiв над блакитними водами Золотого Рогу.

Наступний день не принiс iз собою змiн. Хiба що за наказом Сокольця вiд флоту вiд'едналися кiлька десяткiв невеличких дубiв, що iх мали на мотузках за кормою майже всi чайки, i в очерети праворуч та лiворуч, а також по рiцi прямо по курсу, полетiли добре озброенi ватаги козацьких вивiдчикiв – Соколець хотiв знати про навколишнi плавнi бiльше, нiж плавнi знали про нього. Богун з Нечаем почали було прохати Омелька про залучення до однiеi з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами вашi вивiдний!», тож мусили скоритися i справно веслувати нарiвнi з рештою запорожцiв.

Сутiнки впали на караван козацьких байдакiв швидко та несподiвано – час для виходу iз Сiчi був пiдiбраний перед народженням нового мiсяця, коли ночi стояли непроглядно темнi, а вечiрня iмла близькоi осенi ховала диск сонця на заходi, ковтаючи його за лiченi хвилини. Проминув другий день подорожi. Навiть на фонi зiбраностi i уважного ставлення до того, що вiдбувалося навкруги, Іван вiдчув якесь особливе напруження в поведiнцi оточуючих. Без жодного звуку йшли вони близько години в цiлковитiй темрявi, маючи перед собою лише обриси кiлькох переднiх чайок, потiм, пiдкорюючись нечутному для Богуна наказу з отаманськоi чайки, почали забирати праворуч, доки з шелестом не пiрнули в очерети. Івановi на плече лягла чиясь рука. Вiн, придивившись, побачив бiля себе Омелька.

– Залазь у дуб, Іване, – коротко наказав курiнний, – будеш у мене за джуру поки що.

– А що воно? – не зрозумiв спершу Богун.

– Тавань. Наказний порадитись збирае. Будеш у мене на веслах, заодно й почуеш, як розумнi люди раду тримають.

Бiльше Іван нi про що не запитував. Швидко перейшов на корму та скочив на облавок хиткого човна-дуба. Майже одразу з'явився Омелько.

– Тримай прямо, – кинув вiн. – Я скажу, де повернути.

Богун взявся веслувати, намагаючись, щоб вода пiд веслом не плюскотiла. Одночасно згадував все, що чув вiд запорожцiв про мiсцину, коротко охарактеризовану Омельком: «Тавань». Згiдно з почутим вiн зрозумiв, що настав якраз той етап подорожi, коли потрiбно було дiяти вкрай обережно. Саме тепер багато в чому вирiшувалась доля всього походу. В темрявi попереду мав знаходитися закутаний у морок острiв Тавань. Далi, навпроти нього, здiймали своi високi гарматнi форти цитаделi Кизикермень i Арслан – праворуч i лiворуч вiд Таванi. Пильно стерегли вони течiю Днiпра та невеличкого його притоку – Конки, який саме тут поеднував зi Славутичем своi води. Розлючений десятками спустошливих нападiв запорiзьких козакiв на Анатолiйське побережжя, Румелiю та Болгарiю, султан наказав в понизов'i Днiпра створити цiлу низку перешкод i оборонних споруд, аби забезпечити себе вiд «гяурiв». Кизикермень i Арслан були першими з таких перешкод. Окрiм мiцних залог i потужних гармат на своiх мурах, вони мали натягнутi вiд своiх стiн до острова Тавань перегороджуючi течiю Днiпра i Конки важкi залiзнi ланцюги. Ланцюги слугували одночасно брамою i сигнальною системою, яка допомагала визначити залогам, що хтось намагаеться пройти повз них пiд покровом темряви. У двох мiсцях, неподалiк вiд кожноi з фортець, в ланцюгах було утворено проходи – саме там, куди з фортiв нацiлили своi жерла турецькi гармати. Здавалось, i цiлком слушно, що пройти Тавань неможливо.

Тихо, немов примари, скупчилися навколо чайки Сокольця дуби чайкових отаманiв. Деякi з них пiднялись на облавок, деякi залишилися на своiх човниках, приставши так, щоб бути поближче до отамана. Серед останнiх був i Омелько зi своiм проводжатим. Без довгих вступiв Соколець розпочав раду:

– Не схоже, щоб про нас тут було вiдомо, але береженого Бог береже. Тож кажiть, якi в кого е мiркування.

– Та, напевне, немае кращоi ради, анiж дерева рубати та на ланцюги пускати, – почувся з темряви тихий, але сповнений поваги голос, в якому Богун впiзнав курiнного Переяславського куреня на прiзвисько Непийпиво. – Так ще за Конашевича чинили-дбали, завжди виходило ладно.

– Вiрно Микита мовить, – погодилися з ним ще кiлька старшин.

Соколець рiшуче похитав головою:

– Не годиться.

– Чому? – не вгавав Непийпиво. – Я сам таким чином п'ять разiв Тавань долав.

– Глек теж по воду ходив, доки вухо не вiдбили, – заперечив хтось.

– Я тут сам комусь скоро вiдiб'ю! – трохи пiдвищив голос Непийпиво. – Як маеш раду, кажи! Не час зуби скалити.

Соколець пiдняв руку.

– Ти, Микито, козак досвiдчений i отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу i я сказати свое слово.

– Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво.

– А слово мое таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаеш, пане Микито: хто при вiйськовiй потребi однобiчно себе поводить, той стратег нi к бiсу! Побивають такого.

– Тодi, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось.

Соколець знову вiдмовився, хоча цього разу не так упевнено.

– Час втратимо, несподiванiсть… Нi, не потрiбно iх тут зачiпати. Там i невiльникiв обмаль, i здобичi – тьху!

Тут пiднявся Омелько.

– А моя думка, шановне лицарство, – мовив вiн, – треба думати, як нам без галасу ворота пройти. Зараз така нiч, хоч в око стрель! Якби ми подiлили флот на двi частини, та розiйшлися з двох сторiн острова, та помислили, як нам тi клятi ворота вiдшукати…

Слова Омелька прийшлися до вподоби Сокольцю i бiльшостi старшин, тож далi обговорювали лише деталi.

– Ну от що! – пiдвiв нарештi пiдсумок Соколець. – Ідемо двома вервечками, чайка за чайкою, за десять крокiв. Щоб бува не загубитися та напрямок не втратити, тримаймося мотузками. Але спочатку менi потрiбнi четверо охочих, та щоб очi мали не гiршi, нiж у сови.

Охочi швидко вiднайшлися, i на тому раду було закiнчено. За кiлька хвилин повернулися на свою чайку, i Омелько став на стерно, очiкуючи сигналу до вiдплиття…

Крiзь темряву байдак просувався сторожко та повiльно. Тишу порушував лише дзюркiт води, що струмочками стiкала з весел, коли тi пiднiмались вгору. Соколець немов прирiс до чердака, перетворившись на слух. Тепер, коли не видно було нi берега, нi будь-яких iнших орiентирiв, задум уже не здавався отаману таким вдалим, яким вiн видався спочатку. Але вороття не було. Що зроблено, те зроблено. Якщо в темрявi буде обрано невiрний шлях, вервечка обов'язково наскочить на ланцюги, чим зчинить добрячий шарварок. Тодi, Соколець знав це напевне, гарматнi кулi розтрощать навiть у темрявi бiльше десятка човнiв, гарячий метал вирве з лав його вiйська сотнi i сотнi козакiв. І грають жовна на обличчi наказного отамана. Мiцнiше стискае правиця рукiв'я шаблi, а очi вишукують бодай найменшу ознаку того, що вони все ще на вiрному шляху. Хвилина за хвилиною, мить за миттю.

Як повiльно проходять цi митi крiзь свiдомiсть отамана.

Як напружено вiдкликаеться свiдомiсть його молоточками помiж скронь. Та хiба це молоточки? Це молоти, удари яких чути, мабуть, на гарматних фортах!..

Швидкiсть чайки перетворилась на черепашу. В тишi вiдчутно лише неясний шепiт, яким з корми отаманського судна передають накази на нiс тоi, що йшла позаду.

Час спливае.

Нарештi, пiсля цiлоi вiчностi тривожного очiкування, попереду, трохи праворуч, Соколець почув голосне, пiсля несамовитоi тишi, пугикання пугача. Пугачу одразу ж вiдповiло кахкання качки. Наказний зачекав. Скоро крики птахiв повторилися в тiй послiдовностi, в якiй вони пролунали попереднього разу. Помилки бути не могло – гасло подавали козаки, яких вiн вiдрядив, аби тi голосом позначили ворота. Соколець немов ожив.

– Праворуч вивертай! – кинув вiн пошепки. – Є! Таки знайшли, скурвi дiти!

Чайка ледь вiдчутно схилилася в бiк лiвого облавка i почала змiнювати курс у напрямку невидимих ворiт. Знову кiлька вимотуючих душу хвилин тяглася напружена тиша. Нарештi пугач подав голос зовсiм близько, одразу ж трохи осторонь закахкала качка. Повернули ще трохи праворуч. За хвилину з отаманськоi чайки заквилив орел. Йому вiдповiв спочатку пугач – тепер чiтко праворуч, потiм качка, трохи спереду, з лiвого облавка.

Рiвно через хвилину, вiдчуваючи полегшення, за яким надiйшла важка психiчна втома, Соколець розрiзнив у темрявi обриси двох невеличких човникiв – кожен бiля бакена, яким було позначено ворота в ланцюгах. Не порушуючи тишi, немов велетенський привид, отаманська чайка повiльно пройшла крiзь ворота. Продовжила рух, тепер уже позаду чуючи дивне перемовляння «птахiв». Верткi i нахабнi чайки проходили одна за одною попiд носом у сплячих залог Кизикерменя. Збоку Арслана теж не було жодних ознак тривоги – очевидно, й там все проходило добре. Скоро, розколюючи нiчну тишу, вдарив пострiл фальконета – умовлений знак того, що флот проминув ворота i остання чайка вiдiйшла на безпечну вiдстань. Запорожцi швидко порубали мотузки, якими були перев'язанi докупи, i щосили налягли на весла. Вiдтепер швидкiсть була важливiшою за тишу.

Сидячи за опачиною, обличчям до корми байдака, Богун раптом побачив, як позаду, там, де проходили ланцюги, з неймовiрною швидкiстю спалахнули та розгорiлися чотири велетенських багаття. Не пройшло й хвилини, як з фортечних стiн ревонули гармати, затовкуючи водяний простiр чавуном саме там, де кiлька хвилин тому пройшло огорнуте тишею козацьке вiйсько. Пiд високими мурами було видно, немов удень, тож Богун мiг навiть роздивитися бiлi водянi стовпи, здiйнятi гарматними пострiлами i вибухами бомб.

А на чердаку передньоi чайки Соколець посмiхнувся в довгi густi вуса.

– Брандери! – вигукнув вiн невiдомо до кого. – Навантаженi просмоленою соломою брандери! Ось тобi й дерева, пане Микито! Ото б мали добру сальву[33 - Сальва – дослiвно латиною salve (будь здоровий!). Так жартома козаки називали залп вогнепальноi зброi.] на дурнi голови. Але ж i ми не вчорашнi!

Решту ночi йшли неспiшно, хоча й не спинялися нi на мить до самого ранку. Наказ про зупинку надiйшов, лише коли сонце позолотило хвилi Днiпра, пiднятi свiжим зустрiчним вiтерцем. Стомленi нiчним напруженням, козаки прагнули вiдпочинку. Крiм того, Соколець розраховував час так, щоб минати наступнi фортецi Очакiв та Кiнбурн у темрявi. Тож тепер довга кавалькада чайок зайшла в досить велику протоку серед очерету i стала на вiдпочинок. Уперед, так, як i напередоднi, полетiли швидкi човники вивiдчикiв – Соколець мав знати, чи не перегороджено Днiпрово-Бузький лиман галерами капудан-пашi.

Запорожцi нашвидку поснiдали пастремою, холодною саламахою з сухарями i повкладалися спати. Досвiдченi воiни, вони були привченi використовувати для вiдпочинку найменшу можливiсть. У гарячцi й поспiху морського походу це було iнколи життево необхiдним. Поснули й Данило з Іваном, прихилившись до облавка та пiдклавши пiд голови сакви з нехитрим козацьким скарбом. Івану бiльше не снився Стамбул. Вiн бачив рiдний хутiр, батька i матiр, суворого Мирона Охрiменка i жартiвника Хвилона Битого. Бачив Омелька. Омелько був ще зовсiм молодий, не спотворений рубцями. Вiн вправно виiздив на своему Башi, посмiхався i пiдморгував хитро. Іван сидiв попереду нього в сiдлi й вiдчував подув вiтру на обличчi, пiдстрибуючи в такт шаленому чвалу коня…

Опiвднi вирушили далi. Йшли так, як i напередоднi, – швидко, уважно придивляючись до безлюдних берегiв. Веслярi змiнювали один одного, вiтрила наповнювались вiтром, i чайки летiли до недалекого вже моря. Приблизно за годину до заходу сонця вiд одного з острiвцiв, якими було багате русло рiки, вiд'едналися i швидко почали наближуватись до отаманськоi чайки кiлька дубiв. Соколець одразу ж здiйняв на щоглi гасло притишити хiд. Швидкими змахами весел вивiдчики, висланi напередоднi на розвiдку, подолали вiдстань до чайок i пiднялися на чердак до наказного отамана. Пiсля розмови з ними чоло Сокольця перекреслила глибока зморшка – вивiдчики доповiли, що бачили в лиманi неподалiк вiд Очакова вiсiмнадцять турецьких галер. На запорожцiв очiкувала чергова пастка.

– Де iх розташовано? – розпитував отаман вивiдчикiв.

– А посеред лиману й стоять, – вiдповiдали тi. – Якраз мiж Очаковом i Прогноiвською косою. Трьома купами, по шiсть в кожнiй. Гарматнi ляди вiдчинено, стережуть. Але, пане отамане, пройти не штука. Вiд купи до купи бiльше версти буде.

– Дякую, молодцi, – вiдповiдав Соколець. – Добру справу для товариства зробили.

І мiцно замислився отаман. А мислити було над чим. Хоч безтурботними були козаки, якi мовили «пройти не штука», але на цей раз небезпека, яка нависла над ними всiма, була незрiвнянно бiльшою, анiж та, що вони проминули поблизу Таванi. Бо не могли козацькi фальконети протистояти галернiй арматi, тож у разi сутички сiм десяткiв чайок турки легко розметуть по морю i перетоплять поодинцi. Очевидним було i те, що турки очiкували козацьких вiдвiдин i були напоготовi. Як не мислив Соколець, вихiд залишався один – проходити галери в темрявi, покладаючись на таемнiсть i Божу помiч.

До темряви йшли не змiнюючи швидкостi. Поступово береги Днiпра почали розходитися, випускаючи чайки в широкий лиман, який, поеднуючись на заходi з гирлом Пiвденного Бугу, розкинувся не менше, нiж на два десятки верст. Далеко на обрii сивiли оповитi iмлою обриси Прогноiвськоi коси, праворуч ледь-ледь бiлiли мури Очакова. Нарештi в сутiнках помiтили грiзнi силуети вiйськових трирем. Соколець не гаючись дав наказ зупинитися. Коли чайки повiльно зiйшлися докупи, було вже зовсiм темно.

Так простояли далеко за пiвнiч. Великий, як цибулина, кишеньковий годинник Сокольця показував третю годину ночi, коли вiн вирiшив продовжити рух. Морськi хвилi гомонiли вже зовсiм поряд, вiддiленi вiд них лише громаддям галер, якi заклякли в найвужчому мiсцi лиману. Тепер було вирiшено роздiлити флот на три частини, кожна з яких, витягнувшись по двi чайки в ряд, попрямувала до промiжкiв помiж купами каторг.

Знову, вже вкотре пiсля початку походу, потяглися хвилини напруження i концентрацii всiх можливих i неможливих сил. Веслярi повiльно занурювали весла у воду, налягали, важко дихаючи на опачини, потiм обережно дiставали iх, щоб за мить знову занурити. Ще раз i ще, у добре завченому ритмi. Іван з Данилом, яких у такi хвилини до веслування не допускали, тихцем сидiли на вiльнiй лавi. Тривожно позирали в темряву, сподiваючись роздивитись силуети недалеких галер. Досi iм це не вдавалося, хоча вже декiлька хвилин легко можна було розiбрати розмови, смiх та спiв – на галерах поводили себе вiльно, не криючись, а над водою звук розходився надзвичайно далеко.

Десь бренькав саз,[34 - Саз (тур.) – струнний музичний iнструмент.] стукотiли кроки по сходах, лилася вода. Ледь вiдчутний вiтерець донiс до козакiв пахощi смаженого м'яса – на галерах починали готувати iжу для скорого вже снiданку. Повiльно пропливали чайки повз грiзного ворога, який i не здогадувався про iхню присутнiсть так близько, зовсiм поряд.

Раптом праворуч почувся голосний плюскiт води. Усi, хто був на чайцi, завмерли. Іван прикипiв поглядом туди, звiдки вiн чувся. Невже хтось з братчикiв повiв себе так необачно? Але доля приготувала для них гiрше випробування. Не далi як за сто сажнiв Богун побачив вогонь – невеличкий язичок полум'я, який горiв неймовiрно яскраво для його звиклих до темряви очей. Вiн наближався i наближався, доки Іван не зрозумiв, що вiдбуваеться. Промiж завмерлими в темрявi чайками мандрував, напевне, вiдшукуючи одну з галер, невеличкий човник.

Човен простував прямо на них. Зовсiм скоро Іван побачив постатi кiлькох яничар у бiлих кауках[35 - Каук (тур.) – капелюх.] i блискучих у трiпотливому свiтлi лампи обладунках. Турецькi вояки голосно розмовляли, часом посмiюючись. Козакiв, якi причаiлися зовсiм поряд, вони не помiчали, ослiпленi свiтлом власноi лампи. Ще мить – i нiс човна з шелестом та трiском вдарився до очеретяного кранця на облавку чайки. Вiд несподiваного зiткнення яничари попадали з лав, а лiхтар покотився, заливаючи все навколо палаючим маслом.

Далi все проходило з такою надзвичайною швидкiстю, що Іван лише розкрив рота. Не змовляючись, до турецького човна скочили кiлька запорожцiв, на ходу готуючи довгi та гострi, немов бритва, ножi. Блиснула у свiтлi полум'я гартована криця, i яничари, так i не зрозумiвши, що з ними сталося, забили ногами до дощок човна, застогнали i враз затихли. Чиiсь руки накинули мокре рядно на палаюче масло, i не бiльше як через тридцять секунд серед тишi i темряви нiщо не нагадувало про подiю, яка вiдiбрала життя кiлькох людей. Погляд Богуна впав на Омелька, який завмерши стояв на одному колiнi поверх очеретяного кранця i стискав у руцi ножа, лезо якого було чорним вiд кровi. «Невже пронесе?» – майнула неймовiрна думка.

Але дива не сталося. Рiзко та тривожно загукав над головою схвильований голос. Кликали турецькою якогось Ібрагiма. Та Ібрагiм мовчав. Очевидно, вiн вже не мiг вiдповiсти стурбованим його долею одновiрцям. Пiсля кiлькох секунд мовчанки голос зарепетував голоснiше, переходячи на панiчний крик. З галери залунав тупiт кiлькох десяткiв яничарських черевикiв. Розриваючи на шматки залишки тишi, засурмив рiжок.

– А трясця б вашiй матерi! – пiдхопився на ноги Омелько, закладаючи за халяву ножа. – Зарухалися чорти голомозi! Ой, недобре опинилися ми… Налягли братики! Уперед, уперед!

І нiби на його голос ревонула перша гармата, випльовуючи цiлий стовп вогню. Не дивлячись на темряву, гармашi взяли вiрний напрямок – з оглушливим «у-ух», обдаючи козакiв гарячим повiтрям, над самими iхнiми головами пролетiло i вдарило у воду ядро.

«Бабах!» – вдарила за першою гарматою друга. Потiм ще i ще.

За хвилину ожили, напевне, усi вiсiмнадцять галер, навiть тi, що стояли за кiлька миль вiд мiсця, де почалася стрiлянина. І хоча гармашi на них не бачили цiлi, вони справно галамасили з усiх стволiв, ризикуючи влучити в каторги, що розташовувались поряд. Тож скоро поодинокi пострiли злилися в суцiльний рев, до якого долучилися спросоння форти Очакова. Вогненнi смерчi, котрi вихоплювалися з гарматних жерл, висвiчували примарним свiтлом каторги, що тонули в хмарах порохового диму, i стрiмкi силуети чайок, якi порснули вiд них врiзнобiч, немов зграя горобцiв вiд лiнивого кота.

Далi роздивлятися не було часу. Іван так напружено налягав на весло, що не бачив нiчого навколо.

– Наляж! – кричав з чердака Омелько. – 3 якорiв знiмаються!

Але запорожцiв пiдганяти не було потреби. Крiм ревучого чавуну над головою, iх примушувала докладати останнiх зусиль свiдомiсть того, що вони мають лiченi хвилини, аби вiдiрватися вiд ворога, доки той ослiп вiд диму власних гармат.

– Летить! – чув Іван поряд iз собою iз сусiднiх лав, i за мить поряд з ревом проносилося чергове ядро.

– Ще одне! – i знову моторошний свист над головою.

– Чорт йому та бiсову маму пiд ребра! – видихнув козак, що сидiв з Іваном на лавi поруч. – Так можна i в халепу…

Цiеi митi чайка здригнулась i застогнала всiм своiм дерев'яним тiлом. Почувся трiск та болiснi крики. Якась могутня сила штовхнула Богуна, i вiн полетiв униз. На невизначений час напружена до нестями свiдомiсть провалилась у чорну дзвiнку безодню…

Пам'ять повернулася вiдчуттям пекучого болю i холоду, який пронизував наскрiзь все тiло. Болiло плече, а одежа наскрiзь промокла водою. Вода хлюпалась на днi байдака в такiй кiлькостi, що це наштовхувало на думку про досить серйозне пошкодження. Іван лежав деякий час, доки свiдомiсть не повернулась повнiстю, лише пiсля того зробив спробу пiднятися. Нарештi встав, тамуючи стогiн. Перед очима все ще плавали зеленкуватi кола, коли вiн спробував роздивитися, що дiялось навколо. Неподалiк у мороцi метушилися кiлька людей, плюскотiла вода. Чувся приглушений голос Омелька. Над всiма цими звуками панувало ритмiчне порипування весел у кочетах i важке дихання козакiв. Судячи з цього, можна було зробити висновок, що чайка все ще швидко летiла хвилями, хоч гарматних пострiлiв бiльше не було чутно.

Іван озирнувся. Зовсiм поряд розгледiв нечiтку постать, яка сидiла на лавi. Той, хто сидiв, вигинався та вирiвнювався в такт веслуванню. Важко дихав, сам обертаючи опачину, яка була розрахована на двох веслярiв.

– Цiлий? – запитав вiн у Івана хрипким голосом.

Іван вiдчув легке запаморочення в головi, але вiдповiсти спробував недбало:

– Не знаю… Мабуть, цiлий. Що з нами було?

– Нiчого, – почув у вiдповiдь, – якщо цiлий, сiдай на весла. Нiколи патякати.

Іван, переборюючи бiль, сiв на лаву поряд i вхопився за опачину. Налiг. За хвилину вже веслував нарiвнi з рештою запорожцiв, одночасно прислухаючись i придивляючись до того, що дiялося навколо.

Спочатку зрозумiлим було лише те, що в човнi теча, i частина козакiв змушенi вичерпувати воду, яка швидко надходила. Чулись короткi реплiки:

– Агов! Ще двое кидайте весла, треба жвавiше!

Хтось кинувся на допомогу тим, що черпали воду.

– Шапки берiть до рук, якщо ковшiв не стало!

– Ану к бiсу розмови! – шикнув на них з темряви Омелько. – За нами галера суне!

Кiлька хвилин панувала тиша, пiсля якоi хтось знову гаряче зашепотiв:

– Черпаемо, браття… Нехай йому грець, по колiна вже!

Далеко позаду гулко вдарила гармата. Іван прислухався, але шипiння кулi не почув.

– Навмання б'ють, вiд лютi, – помiтив сусiд по лавi.

Приблизно за пiвгодини над чайкою рознiсся голос Омелька:

– Добре, молодцi! Гей, на стернах, вивертай лiворуч… Здаеться, Прогной.

Поранена чайка незграбно лягла на новий курс i пiшла, нахилившись на лiвий облавок, у бiк сiрiючих на тлi ранiшнiх сутiнок обрисiв Прогноiвськоi коси.

Вода, що ii безперестанно виливали за облавок, голосно плюскотiла. Кiлька козакiв щось чаклували в мiсцi, куди влучила куля, але доки не дуже успiшно. Іван працював з останнiх сил. Ще не оговтавшись як слiд вiд удару i втрати свiдомостi, вiн змушений був вiддати всi сили, аби веслувати нарiвнi з усiма ось уже бiльше години. У скронях дрiбно били удари пульсу, а в очах час вiд часу тьмянiло. Легенi розривало вiд нестачi повiтря, i весло у руках досягло кiлькох пудiв ваги, але Богун усе ще намагався крутити опачину, не вiдстаючи вiд володаря хрипкого голосу, з яким сидiв поруч на лавi.

І гонитву навперейми зi смертю було виграно. За лiченi хвилини до сходу сонця чайка нарештi вскочила в стрiчку очерету, який високою стiною облямовував довгi береги Прогноiвськоi коси. За кiлька хвилин почувся голос Омелька:

– Весла в човен!

Човен, пройшовши з оглушливим шелестiнням ще кiлька сажнiв, спинився.

Богун сидiв, невидющими очима поглядаючи перед собою. Його плечi важко здiймалися у такт диханню, i лише зусиллями волi втримував себе Іван, щоб не впасти з лави, настiльки виснаженим почувався. Перед собою побачив спiтнiле обличчя козака, поряд з яким веслував.

– Молодець! – говорив той, сам важко переводячи дихання. – Ти витримав. Молодець!

Чайка знову зрушила з мiсця, заглиблюючись в очерети, пiдштовхувана ратищами козацьких списiв. Вдалечинi знову загримiли гарматнi пострiли, та за хвилину затихло. Через кiлька хвилин такоi подорожi наослiп козаки несподiвано для себе почули трiск очерету i плюскiт. Навкруг Івана заклацали курки мушкетiв. Не гаючись, вiн дiстав з-за пояса пару пiстолiв i теж звiв на них курки. Однак дуже скоро з'ясувалося, що тривога марна. У променях ранкового сонця показалися з-помiж заростей ще двi чайки.

Коли Богун пiдiйшов до Омелька, той саме пiдраховував втрати. Вони, попри очiкування Івана, виявилися не такими й важкими. Двох козакiв було вбито наповал прямим влученням ядра, ще кiлькох поранено трiсками дубових дощок, що розлетiлися навсiбiч вiд удару ядра. Тепер поранених дбайливо перев'язували товаришi. Двое загиблих запорожцiв, укритi кров'ю i пошматованi, лежали на дошках чердака, притягуючи до себе погляд Івана. Йому ще нiколи не доводилося бачити такi понiвеченi тiла, тому тепер iх вигляд був для нього чимось неймовiрно диким, брутальним по вiдношенню до урочистостi смертi. У тому свiтi, де йому доводилося жити ранiше, смерть не була рiдкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали смiливо поглядати iй в очi та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пустi слова. Нехай сповненi життевоi правди, патрiотизму i поваги до козацького укладу життя та смертi, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змiсту. Страшного, з пошматованоi плотi, жовтих уламкiв кiсток i нутрощiв, вивалених назовнi. З кровi, яка, змiшавшись з водою, була всюди. Навiть та вода, яка прибувала в човен, все ще зберiгала криваво-червоний колiр.

Через лави, наближаючись до Івана i Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер вiн упiзнав того. Ним виявився козак середнiх лiт з посивiлим передчасно оселедцем на iм'я Крутiй. Мовчки пiдiйшов до Омелька. Курiнний витримав його похмурий погляд.

– Хто? – нарештi запитав Крутiй.

– Пiскорський i Недригайло.

Крутiй похитав головою.

– Дiсталося вам, братчики. Ох i дiсталося! Так, аби святий Петро впiзнав.

– Упiзнае, – вiдрiзав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку i за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маемо живих рятувати.

Погляд Омелька впав на Івана.

– А йди-но сюди, козаче, – примружився вiн. – Бачу, голубе, ти теж подарунка вiд бусурман маеш.

Лише тепер Іван побачив досить велику трiску, яка застрягла в нього в плечi.

– Пусте, – спробував вiдмахнутися Іван.

– Я тобi, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину пiдкликав Нечая, який неподалiк допомагав конопатити щiлини в облавку пошматованим на стрiчки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горiлку, порох!

Удвох Омелько з Нечаем швидко витягай трiску, залили рану горiлкою i перев'язали чистим полотном. Омелько замiшав пучку пороху з чаркою горiлки i простягнув Івановi:

– На, випий.

– Але ж…

– Випий!

Богун пiдкорився. Омелько тим часом обдивився гулю в нього на головi.

– Не нудить? – запитав стурбовано.

– Нi… Та добре все! – Івановi стало соромно, що курiнний так прискiпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!

Омелько коротко змахнув головою i вiдiйшов. Скоро човен ледь вiдчутно здригнувся – до них пiдiйшла ще одна чайка, друга повiльно наближувалась, майже невидима за очеретами.

– Агов! – неголосно покликав Омелько. – А кого маете за чайкового отамана?…

До мiсця збору, яке заздалегiдь призначив, побоюючись саме такого збiгу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечiр. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрiзнене вiйсько i лiкували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону i крику злетiла сувора душа запорiзького лицаря у височiнь. Не було над ним плакальниць. Не цiлували захололi вуста дружина чи дiти. Не взнали дорогоi могили старенькi батьки. Помер козаченько… знайшов спокiй, як i попереднiх двое, серед смердючих очеретiв. Похмурi побратими його пiдняли над облавком обважнiле, закутане в криваво-червону китайку тiло i шубовснули не гаючись у темну глибочiнь.

Чиста душа…

Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющi очi? Чи засмiються i скажуть: «За золотом, срiблом, немов розбiйник, пiшов ти туди, за можливiстю курити в шинках, горiлку кружляти. Грошей хотiв? Людей убивав? iв-пив на кровi?!»

Не зрозумiти тобi, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщi, потiм Москвi… Навiть тепер, на початку двадцять першого сторiччя, цураешся коренiв своiх. Господи святий, не дай iм спаплюжити! Наведи на iстину й прости тих, хто за незнанням i недолужнiстю власною iудами нацii козацькоi стали. Забули, що е вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, iсторiя якого налiчуе тисячолiття, а культура i мова е багато вищою за культуру i мову шанованих ними азiйських загарбникiв Украiни. І можливо, тодi вони зрозумiють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити i радiти сонцю, дихати свiжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячнi потомки. Але кожен без жалю вiддавав життя за iдеали, забутi такими потомками:

Слава.

Воля.

Украiна.

І хiба iх не досить для того, аби вiддати життя? Хiба запорожцi робили це марно?

Тож жаль бере автора, коли вiн поглядае на вас, сучасники. Ви не схожi на них. Ви смiетесь з нацiональних гординь, рiдноi мови. Ви намагаетесь жити, немов чужинцi, перетворюючись на чужинцiв серед власноi землi. І тому iнколи немае бажання вважати за правду те, що дiеться навкруги…



Серед темряви наступноi ночi Прогноiвську косу залишили шiстдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душi людей. Попереду, невидимi за сотнями верст чорноморських просторiв, лежали райськi береги Анатолii. Там очiкувала на них вiйськова слава, здобич та помста.




III


І Анатолiя здригнулась. Умилися кров'ю мiста i мiстечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарськi набiги на Украiну, за кров та сльози нещасних невiльникiв, що iх тисячами гнали до Криму i далi, у найвiддаленiшi куточки Османськоi iмперii. Запiзнилися гiнцi сiлiстрiйського пашi, який першим вiдчув на собi наслiдки козацьких вiдвiдин разом з мешканцями болгарського побережжя. Гуляють шайтани морем, не шкодують нi старого, нi малого кривавi посланцi Малека-уль-Меккома – ангела смертi. Горе, горе, о правовiрнi! Вогонь поглинае мечетi! Учорашнiй раб точить кров господаря свого. Крик мусульман лунае до неба, але глухий до нього пророк! Бiда на голови вашi, о люди вiри праведного Мухамеда! Чим завинили дiти вашi, яких шайтани жбурляють у вогонь? Чим завинили жiнки вашi, яких, беззахисних, примушують порушувати закони шарiату i показувати стороннiм обличчя своi? Чим завинили чоловiки, що залили яскраво-червоними рiчками своеi кровi вулицi, на яких будували колись житло?

Нi! Не завинили ви нiчим, окрiм зневаги до вiри християнськоi. Окрiм того, що немов бидло купуете та продаете людей православних, гвалтуете дiвчат невинних у своiх сералях, оскопляете малолiтнiх хлопчакiв во славу Ааллаха, перетворюючи iх на евнухiв, тисячами вбиваете козакiв непосильною працею на галерах.

Не виннi ви, правовiрнi!

Запорожцi гуляють – ось твоя провина i смерть, бусурмане!



Швидкий та страшний для туркiв рейд запорiзького флоту примусив стривоженим вуликом загудiти санджаки та вiлайети[36 - Санджак, вiлайет – територiально-адмiнiстративнi одиницi Османськоi iмперii.] iмперii. Навiть султанський конак[37 - Конак – резиденцiя османських султанiв.] у Стамбулi вiдчув на собi лихоманку – яничарськi казарми, в яких вирувало ще вiд часу, коли султанськi гвардiйцi повернулися до столицi пiсля невдалоi осади Багдада, вибухнули вiдкритим бунтом, дiзнавшись про безсилля влади протистояти запорожцям. Лютi i нестримнi, домовившись з комонною гвардiею, що складалася виключно з сипахiв, обложили вони будiвлю палацу Топкапи i почали вимагати змiни великого вiзиря, якому випала «честь» бути звинуваченим у провалi в Персii i запорiзьких перемогах. І могутнiй падишах, володар землi та неба, змушений був поступитися перед бунтiвниками, вiддавши iм в обмiн на власне життя бiдолаху вiзиря. Живою була ще в пам'ятi султана сумна доля його попередника, красеня-юнака Османа II, убитого яничарами, наче собака. І йому не залишилося нiчого iншого, анiж спостерiгати, як натовпи воякiв Нового вiйська[38 - Єнi черi – тобто яничари. В перекладi з турецькоi «нове вiйсько».] руйнують оселi його найвищих сановникiв, знущаються над ними i вимагають з них грошi та цiнностi.

Тож запорожцями нiколи i нiкому було займатися в армii наймогутнiшоi iмперii Середньовiччя. А вони вмить це оцiнили по-своему – такоi вiдвертоi нахабностi турецькi провiнцii не пам'ятали вже бiльше десяти лiт, з часiв Сагайдачного. Соколець на чолi своiх вiдчайдухiв з'являвся невiдь-звiдки, вирубував до ноги цiлi селища i зникав невiдомо куди. Без жалю саджав на палi або здирав шкiру з кожного, в кого знаходив християнських невiльникiв. Грабував без розгляду будинки, палаци i мечетi. Плюндрував вогнем i мечем райськi куточки Анатолii, створенi ласкавим клiматом чорноморського узбережжя i десятками рокiв важкоi працi невiльницьких рук. Зграя чайок з Чорного моря вискочила в Азовське, пройшла там, викликаючи жах, i повернулася до Понту Евксинського. Пройшовшись з погромами по Кiлii та Ізмаiлу, околицями грiзного Акерману, стерла безслiдно кiлька десяткiв малих та великих селищ i знову спрямувала свiй курс до берегiв Анатолii, яка ще не встигла зiтхнути з полегшенням – Соколець звик дiяти таким чином, щоб його не могли прорахувати галери Високоi Порти…

Через три тижнi, обваженi здобиччю i сп'янiлi вiд почуття безкарностi, запорожцi серед бiлого дня пiдiйшли до досить великоi бухти, на блакитному дзеркалi якоi лагiднi хвилi погойдували безлiч кораблiв, човнiв i човникiв. На високому скелястому березi бухти розташувались живописнi будiвлi. Глинянi пласкi дахи, що перемежались з куполами мечетей та вежами мiнаретiв, утопали серед зеленi садiв, виноградникiв i живоплотiв. Високi пальми i яскравi квiтники притягували око неземною красою, а неспiшнi перехожi i переiзнi навiть не здогадувались, що тихiй iдилii iх мирного життя надходить кiнець. Козацьку ескадру зустрiчав Синоп, до якого ще не встигла прийти жовтогаряча осiнь, яка вже нагадала про свое iснування спаленим серпневою спекою запорiзьким степам.

Богун сидiв на лавi поряд з Нечаем, перевiряючи зброю. Уважним оком помiчав найменшi щербини на шабельному лезi, пiдсипав пороху на пановки пiстолетiв та мушкета, поправляв за поясом оздоблений золотом i самоцвiтами турецький ятаган – один з багатьох нових трофеiв. Покiнчивши з цим, поглянув у бiк отаманськоi чайки. Там, стоячи на високому чердаку, Соколець розглядав у далекоглядну трубу ворожi береги. Кавалькада застигла на мiсцi, пiднявши догори блискучi на сонцi весла, з яких стiкали струмочки води…

Та хiба то був той самий Богун, який ще зовсiм недавно захоплено позирав на Сiч з вершечка пагорба на шляху? Змiнився, змiнився Іван! Чарiвним сном пролетiли для сина реестрового хорунжого з далекого Подiлля три тижнi походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетнi громи, свист куль та блиск бойовоi крицi. Поряд з iншими запорожцями, як рiвний з рiвними, рубав вiн шаблею яничар та переляканих до смертi ополченцiв, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком i вiдточену роками виснажливих вправ. Лiз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселi i сипав у мiшки дзвiнку монету – кривавий хлiб козацький. Тодi серед вогню, крикiв розпачу i грому пострiлiв уперше пiзнав вiн жiноче тiло. Перелякана турчанка стала для нього вiйськовою здобиччю, не вiдмiнною вiд цехiнiв, дукатiв i аспрiв,[39 - Аспр – срiбна татарська монета.] що iх шапками черпали запорожцi пiсля перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воiном, бiйцем, який жив вiйною, щодня позирав у очi смертi, тому брав вiд життя все, що мiг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що мiг загинути будь-якоi митi, так, як загинули в нього на очах кiлькадесят вiдчайдушних братчикiв, поряд з якими кидався в бiй. Буяв початок жорстокого сiмнадцятого сторiччя… Соколець рвучко вiдiрвав далекоглядну трубу вiд очей i змахнув рукою.

– Уперед, молодцi! – розлiгся над водами бухти його гучний голос. – Там наша слава!

І летюча ескадра вмить ударила веслами. Набираючи швидкостi, побiгла до близького берега.

– А що, лицарство, знудилися без роботи? – почув Іван вигук Омелька. – За козацьку славу!!!

– Слава! – ревонули у вiдповiдь запорожцi.

– За вiру!!!

– Слава!

– За Украiну!!!

– Слава!

– Уперед!!!

І Омелько першим стрибнув через облавок, зблиснувши шабельним лезом у променях сонця. За ним, здiймаючи хмари бризок, занурюючись по колiна у воду, кинулись козаки, що шаленiли в передчуттi бою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-soroka/ivan-bogun-u-2-tt-tom-1/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Рихва – загострена кiнцiвка стрiли або списа.




2


Стопа – старопольська мiра довжини, котра дорiвнюе 28 см.




3


Пановка – полиця на замку старовинноi вогнепальноi зброi, куди засипався порох для затравки.




4


Колiщаний замок – один з видiв ударно-спускових механiзмiв на середньовiчнiй вогнепальнiй зброi. Його характерною особливiстю була схожа на годинникову пружина, яку потрiбно було заводити за допомогою ключа.




5


Рейментар – командуючий регiментоментом, тобто частиною вiйська.




6


Кварцяне вiйсько – у XVII–XVIII сторiччях у Речi Посполитiй наймане вiйсько, яке утримувалось за чверть доходiв з королiвських маеткiв.




7


Броня (заст.) – зброя.




8


Пiдкоморiй – суддя.




9


Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари.




10


Негевський скакун – одна з найшляхетнiших порiд арабських скакунiв.




11


Армата (заст.) – артилерiя.




12


Спудей (грецьк.) – студент.




13


Висока Порта – дослiвно – високий порiг. Так зазвичай називали резиденцiю турецьких султанiв у Стамбулi, а вiдтак i всю Османську iмперiю.




14


Калга (тат.) – наслiдник ханського престолу.




15


Больверк – вiд нiмецького bollwerk – укрiплений земляний вал. Укрiплення для кругового обстрiлу, котре iнодi облаштовувалось для захисту вiд татар на панiвних висотах поблизу шляхiв i являло собою вiдкриту або закриту згори вежу з бiйницями.




16


Карабела – один з типiв бойових шабель.




17


Рондик (заст.) – збруя бойового коня.




18


Бастарда, або «меч у пiвтори руки» – меч з прямим довгим лезом, удари яким наносили як однiею, так i двома руками.




19


Цехiн – старовинна iталiйська золота монета




20


Лундиш – тонка шерстяна тканина, котру почали виробляти у шведському мiстi Лунда.




21


Тетеря – страва, яка являла собою зварену на квасу житню муку.




22


Гонта – дранка, невеличкi дощечки, якими покривали дахи.




23


Іджиари (тат.) – декоративнi шовковi рушники, котрi вишивалися золотою та срiбною нитками.




24


Щерба та саламаха – страви, котрi користувалися популярнiстю серед низових козакiв. Перша являла собою рiдко зварену на риб'ячiй юшцi муку, друга – кашу з гречаноi або житньоi крупи.




25


Загреб – пшеничний або житнiй корж, що випiкався на Сiчi загорнутим у попiл вiйськових кабиць.




26


Дiло – так в часи запорiзьких козакiв називали гармати. Дiльце – гармата менших розмiрiв.




27


Чуприндир – гра у карти.




28


Баба (заст.) – пелiкан.




29


Капудан-паша – адмiрал, командуючий флотом Османськоi iмперii.




30


Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря.




31


Копа – шiсть десяткiв.




32


Пастрема – в'ялена баранина.




33


Сальва – дослiвно латиною salve (будь здоровий!). Так жартома козаки називали залп вогнепальноi зброi.




34


Саз (тур.) – струнний музичний iнструмент.




35


Каук (тур.) – капелюх.




36


Санджак, вiлайет – територiально-адмiнiстративнi одиницi Османськоi iмперii.




37


Конак – резиденцiя османських султанiв.




38


Єнi черi – тобто яничари. В перекладi з турецькоi «нове вiйсько».




39


Аспр – срiбна татарська монета.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения